Ваня

15 октября 2014 - Вовка Р
              Ольга, здавалося, завжди була безпутною. Що можна було очікувати від дівчини, дитинство і здоросління чиє проходило в робітничому кварталі, в сім’ї, де батько тяжко працював в плавильному цеху, а мати - на залізниці. Після важкого трудового дня сім’я збиралася за одним столом на вечерю; за традицією – на столі пляшка вина; спочатку випивали по склянці, як для годиться, потім – до дна, а зрештою ритуал перейшов у звичайне пияцтво, хоча батьки не вважали це за згубну звичку; далі – більше, почалися запої із суперечками й важким похміллям; згодом батько важкою рукою починав учити домочадців життєвим премудростям; нерідко Ольга з матір’ю ночували у знайомих чи сусідів; а коли черга сваволі дійшла й до них, стало зовсім погано; теплої пори можна було ховатися на горищі, а от взимку… Близькі і знайомі радили жінці покинути деспота; та, начебто, й погоджувалася, а на другий день все ставало в звичайне русло; чоловік клявся й божився і не пив. Днів три-чотири, та вже в кінці робочого тижня знову заходив з друзями «на пиво». «А шо, хіба я не маю права, як усі?» - завжди виправдовувався глава сімейства. За цими сірими й нерадісними буднями непомітно підірвалося здоров’я, з виду, у міцного здоров’яка; так він і згорів менш ніж за півроку; мати погорювала-погорювала, та й пішла за ним услід, відбувши роковини. Кажуть - любила вона його… Ольга тільки й встигла, що закінчити 8 класів.
                 Потім в її житті було комбінатівське ПТУ, нещасливе кохання і його тяжкі наслідки зі спробою самогубства, робота, яку вона зненавиділа з перших днів і, як наслідок, веселі, з «відтягуванням», вихідні, після яких все важче було входити в колію робочого тижня. Врешті-решт, їй все це остогидло. Та так, що хотілося вовком завити. Спасло її «велике кохання». Жорік, тільки-но, звільнився після чергової відсидки і потребував жіночої опіки  й ласки. А Ольга, якраз в той час, продала хатинку своєї покійної бабці у селі; виторгувала непогані гроші і обмивала цю подію з такими ж подругами-вітрегонкими у щойно відкритому кооперативному ресторанчику, де випадково й здибалася зі своїм судженим. Жорік, своїм гострим нюхом і зором, зразу запримітив «мочалку», яка фітькала гроші наліво й направо. Замовивши музикантам «медляк», він запросив дівулю на танець, де захмелілу «левицю кохання» засипав компліментами. Він-бо, як їй здалося, закохався в неї з першого погляду, і своїм щирим почуттям викликав захоплення і душевний порив назустріч. Вранці вони прокинулися в одному ліжку, і… Почали жити разом. Жорік пообіцяв незабаром повезти кохану до моря. Ось тільки приціниться до автівки. Так і сталося… Та не зовсім так. Напівдорозі до омріяного півдня їх «підрізала» міліційне авто; після кількох хвилин суперечки підоспівші «маски-шоу» скрутили й гепнули бідного Жоріка мордою в асфальтівку, розквасивши йому носа й розтрощивши стильні окуляри; перелякана Ольга стояла неподалік і з відкритим ротом мовчки спостерігала за тим, як її щастя і мрія тане на очах. Ну, прямо, як морозиво «Ескімо» на пекучому сонці – машину, Жорік, не втримавшись, таки викрав; це означало, що він усамітнив свою подругу на тривалий термін. Ольга ж лишилася на самоті з животиком, що округлювався вже сьомий місяць. Без грошей і сподівань на краще, вона перебивалася випадковими заробітками на базарі та любовними візитами жмикрута  Гасанчика.
              Як промайнуло п’ять літ, Ольга сама не тямила. Наче й не жила усі ці роки. Підростав синок, якого назвала Іваном. І все та ж безвихідь у її сірому животінні. Аж допоки не стріла того самого. Такого ж чоловіка-одинака безталанного. А незабаром вони зійшлися і почали вести домашнє хазяйство разом. Та злиденне існування перетворювало їхнє життя на пекло. Зрештою, чоловік не витримав і поїхав на заробітки до столиці. Перший час присилав невеликі гроші і речі. А потім зник зовсім. Впродовж останніх двох років ніяких вістей від нього не було. Отак, щез та й годі. Ольга не витримала тяжкого й безпросвітного існування з двома дітьми на руках й «зірвалася». Знову ввійшли в норму чадні гулянки, а в квартирі з’явились якісь непевні особи. На Іванкові вмовляння, Ольга, як не дивно, дослухалася. От тільки тепер вже сама почала пропадати на кілька діб. Хлопчик, тим часом, навчився готувати їжу для себе і маленької сестрички. А разом вони прали й прасували одежину. Сякі-такі гроші Ванько заробляв, допомагаючи дяді Толі в гаражі та двірнику Петровичу.
              Та ось одного разу сльотавої осені, коли погода геть зовсім зіпсувалася, блудлива мати заявилася додому. Дихаючи перегаром, обцілувала діточок. Спробувала щось там зварити… А на ранок вона зникла, прихопивши гроші, які Ваня збирав сестричці на теплі черевички. Це й стало причиною її застуди і сильного жару надвечір. Ближче до півночі сестричка почала марити. Бідний хлопчина не знав, що робити. Сусіди дали кілька пігулок і викликали «Швидку». Лікар зробив укол і виписав рецепт. А потім додав: «Коли до ранку змін не буде – негайно в лікарню». На ранок краще не стало… Сусіди, чи то не хотіли морочити собі голову, чи, можливо, й справді нікого вдома не було, але на дзвінки і  стукіт у двері ніхто не відгукнувся. Хлопчик розгублено метався, як на зло - ні дяді Толі, ні двірника Петровича ніде не було.  Малий розгубився… Й пішов навмання, в надії зустріти когось зі знайомих і попрохати про допомогу. За рогом була аптека. Але там малому Вані були не раді. Та ще й без грошей… Виштовхали з гіркими словами.  Маленький страждалець з пониклою головою побрів узвозом до низу вулиці, де були чутні гудки потягів... На площі біля вокзалу було небагато людей. Всі кудись поспішали в своїх справах. Неподалік входу, з простягнутими руками,  скоцюрбилися двоє бездомних злидарів. Малий подивився на них і зметикував, що таким чином можна одержати гроші. Дощ, що мрячкував, вирішив намочити перехожих остаточно. Враз площа спорожніла. Навіть обірванці зникли. Хлопчик став неподалік і простягнув маленьку ручку. Стоячи під дощем у важезному намоченому піджаку, Ваня замурзаним кулачком розмазував по лицю струмки води й дитячі невтішні сльози… І тут якийсь добродій з автівки гукнув: « Малий, ану іди-ка сюда.» Хлопчик підійшов до машини.
         -Ти хто такий? Звідки? – поцікавився таксист, - я тебе раніше тут не бачив. Новенький?
         -Дядєнька, Тося дома… Сама… Вона хвора. – Шморгнув носом малий, - треба грошей… Без грошей таблєтки не дають …
             Водій пильно подивився на хлопчика. Він йому повірив. Дістаючи гаманця, запитав:
          -А, батьки що?.. Де вони?
          -Батя поїхав… Пропав… Давно.
         -А мамка?..
             Хлопчик тільки знизав плечима. Взяв гроші і, кинувши «пасіб», побіг в напрямку аптеки. Крізь скляні двері вокзалу увесь цей час за ним спостерігали дві пари очей. Враз навздогін малому кинувся один із побиральників. Спритно, як для інваліда, голодранець наздогнав хлопчика і збив того з ніг. Потім ухопив за руку і почав з силою розгинати пальчики. Малий з усіх сил пручався, та сили були нерівні. Волоцюга вирвав гроші і вдарив ногою лежачу дитину… Насилу відсапавшись і тримаючись рукою за бік, Ваня ледве дістався стіни будівлі й опершись сів на тротуар. Дощ знову нагадав про себе дрібною мрячкою… Малий, схиливши голову на коліна, гірко заплакав. Він плакав від завданого йому болю й від усвідомлення того, що він безсилий протистояти цьому жорстокому й непривітному, дорослому світу… А мимо сунув заклопотаний люд. І нікому не було ніяких справ до маленької людини, що плаче… До її горя…
Раптом дощ перестав. Ваня підняв голову… Ні, дощ не закінчився. То якийсь незнайомець наставив парасолю. Давно не голений, худющий чоловік з хворобливими очима пронизливо вдивлявся в малого… Ще кілька миттєвостей вони розглядали одне одного…
    - Ванька, не прижнав мене? – прошамкав беззубим ротом чоловік, - че ж я, твой папка.
      Малий Ваня розгублено вдивлявся, не впізнаючи і не знаючи, що йому робити. І враз, наче щось згадавши, він підхопився і обійняв старця.
         -Папка-а-а! Як я тебе довго чекав!
14.10.2014р.
 

© Copyright: Вовка Р, 2014

Регистрационный номер №0245771

от 15 октября 2014

[Скрыть] Регистрационный номер 0245771 выдан для произведения:               Ольга, здавалося, завжди була безпутною. Що можна було очікувати від дівчини, дитинство і здоросління чиє проходило в робітничому кварталі, в сім’ї, де батько тяжко працював в плавильному цеху, а мати - на залізниці. Після важкого трудового дня сім’я збиралася за одним столом на вечерю; за традицією – на столі пляшка вина; спочатку випивали по склянці, як для годиться, потім – до дна, а зрештою ритуал перейшов у звичайне пияцтво, хоча батьки не вважали це за згубну звичку; далі – більше, почалися запої із суперечками й важким похміллям; згодом батько важкою рукою починав учити домочадців життєвим премудростям; нерідко Ольга з матір’ю ночували у знайомих чи сусідів; а коли черга сваволі дійшла й до них, стало зовсім погано; теплої пори можна було ховатися на горищі, а от взимку… Близькі і знайомі радили жінці покинути деспота; та, начебто, й погоджувалася, а на другий день все ставало в звичайне русло; чоловік клявся й божився і не пив. Днів три-чотири, та вже в кінці робочого тижня знову заходив з друзями «на пиво». «А шо, хіба я не маю права, як усі?» - завжди виправдовувався глава сімейства. За цими сірими й нерадісними буднями непомітно підірвалося здоров’я, з виду, у міцного здоров’яка; так він і згорів менш ніж за півроку; мати погорювала-погорювала, та й пішла за ним услід, відбувши роковини. Кажуть - любила вона його… Ольга тільки й встигла, що закінчити 8 класів.
                 Потім в її житті було комбінатівське ПТУ, нещасливе кохання і його тяжкі наслідки зі спробою самогубства, робота, яку вона зненавиділа з перших днів і, як наслідок, веселі, з «відтягуванням», вихідні, після яких все важче було входити в колію робочого тижня. Врешті-решт, їй все це остогидло. Та так, що хотілося вовком завити. Спасло її «велике кохання». Жорік, тільки-но, звільнився після чергової відсидки і потребував жіночої опіки  й ласки. А Ольга, якраз в той час, продала хатинку своєї покійної бабці у селі; виторгувала непогані гроші і обмивала цю подію з такими ж подругами-вітрегонкими у щойно відкритому кооперативному ресторанчику, де випадково й здибалася зі своїм судженим. Жорік, своїм гострим нюхом і зором, зразу запримітив «мочалку», яка фітькала гроші наліво й направо. Замовивши музикантам «медляк», він запросив дівулю на танець, де захмелілу «левицю кохання» засипав компліментами. Він-бо, як їй здалося, закохався в неї з першого погляду, і своїм щирим почуттям викликав захоплення і душевний порив назустріч. Вранці вони прокинулися в одному ліжку, і… Почали жити разом. Жорік пообіцяв незабаром повезти кохану до моря. Ось тільки приціниться до автівки. Так і сталося… Та не зовсім так. Напівдорозі до омріяного півдня їх «підрізала» міліційне авто; після кількох хвилин суперечки підоспівші «маски-шоу» скрутили й гепнули бідного Жоріка мордою в асфальтівку, розквасивши йому носа й розтрощивши стильні окуляри; перелякана Ольга стояла неподалік і з відкритим ротом мовчки спостерігала за тим, як її щастя і мрія тане на очах. Ну, прямо, як морозиво «Ескімо» на пекучому сонці – машину, Жорік, не втримавшись, таки викрав; це означало, що він усамітнив свою подругу на тривалий термін. Ольга ж лишилася на самоті з животиком, що округлювався вже сьомий місяць. Без грошей і сподівань на краще, вона перебивалася випадковими заробітками на базарі та любовними візитами жмикрута  Гасанчика.
              Як промайнуло п’ять літ, Ольга сама не тямила. Наче й не жила усі ці роки. Підростав синок, якого назвала Іваном. І все та ж безвихідь у її сірому животінні. Аж допоки не стріла того самого. Такого ж чоловіка-одинака безталанного. А незабаром вони зійшлися і почали вести домашнє хазяйство разом. Та злиденне існування перетворювало їхнє життя на пекло. Зрештою, чоловік не витримав і поїхав на заробітки до столиці. Перший час присилав невеликі гроші і речі. А потім зник зовсім. Впродовж останніх двох років ніяких вістей від нього не було. Отак, щез та й годі. Ольга не витримала тяжкого й безпросвітного існування з двома дітьми на руках й «зірвалася». Знову ввійшли в норму чадні гулянки, а в квартирі з’явились якісь непевні особи. На Іванкові вмовляння, Ольга, як не дивно, дослухалася. От тільки тепер вже сама почала пропадати на кілька діб. Хлопчик, тим часом, навчився готувати їжу для себе і маленької сестрички. А разом вони прали й прасували одежину. Сякі-такі гроші Ванько заробляв, допомагаючи дяді Толі в гаражі та двірнику Петровичу.
              Та ось одного разу сльотавої осені, коли погода геть зовсім зіпсувалася, блудлива мати заявилася додому. Дихаючи перегаром, обцілувала діточок. Спробувала щось там зварити… А на ранок вона зникла, прихопивши гроші, які Ваня збирав сестричці на теплі черевички. Це й стало причиною її застуди і сильного жару надвечір. Ближче до півночі сестричка почала марити. Бідний хлопчина не знав, що робити. Сусіди дали кілька пігулок і викликали «Швидку». Лікар зробив укол і виписав рецепт. А потім додав: «Коли до ранку змін не буде – негайно в лікарню». На ранок краще не стало… Сусіди, чи то не хотіли морочити собі голову, чи, можливо, й справді нікого вдома не було, але на дзвінки і  стукіт у двері ніхто не відгукнувся. Хлопчик розгублено метався, як на зло - ні дяді Толі, ні двірника Петровича ніде не було.  Малий розгубився… Й пішов навмання, в надії зустріти когось зі знайомих і попрохати про допомогу. За рогом була аптека. Але там малому Вані були не раді. Та ще й без грошей… Виштовхали з гіркими словами.  Маленький страждалець з пониклою головою побрів узвозом до низу вулиці, де були чутні гудки потягів... На площі біля вокзалу було небагато людей. Всі кудись поспішали в своїх справах. Неподалік входу, з простягнутими руками,  скоцюрбилися двоє бездомних злидарів. Малий подивився на них і зметикував, що таким чином можна одержати гроші. Дощ, що мрячкував, вирішив намочити перехожих остаточно. Враз площа спорожніла. Навіть обірванці зникли. Хлопчик став неподалік і простягнув маленьку ручку. Стоячи під дощем у важезному намоченому піджаку, Ваня замурзаним кулачком розмазував по лицю струмки води й дитячі невтішні сльози… І тут якийсь добродій з автівки гукнув: « Малий, ану іди-ка сюда.» Хлопчик підійшов до машини.
         -Ти хто такий? Звідки? – поцікавився таксист, - я тебе раніше тут не бачив. Новенький?
         -Дядєнька, Тося дома… Сама… Вона хвора. – Шморгнув носом малий, - треба грошей… Без грошей таблєтки не дають …
             Водій пильно подивився на хлопчика. Він йому повірив. Дістаючи гаманця, запитав:
          -А, батьки що?.. Де вони?
          -Батя поїхав… Пропав… Давно.
         -А мамка?..
             Хлопчик тільки знизав плечима. Взяв гроші і, кинувши «пасіб», побіг в напрямку аптеки. Крізь скляні двері вокзалу увесь цей час за ним спостерігали дві пари очей. Враз навздогін малому кинувся один із побиральників. Спритно, як для інваліда, голодранець наздогнав хлопчика і збив того з ніг. Потім ухопив за руку і почав з силою розгинати пальчики. Малий з усіх сил пручався, та сили були нерівні. Волоцюга вирвав гроші і вдарив ногою лежачу дитину… Насилу відсапавшись і тримаючись рукою за бік, Ваня ледве дістався стіни будівлі й опершись сів на тротуар. Дощ знову нагадав про себе дрібною мрячкою… Малий, схиливши голову на коліна, гірко заплакав. Він плакав від завданого йому болю й від усвідомлення того, що він безсилий протистояти цьому жорстокому й непривітному, дорослому світу… А мимо сунув заклопотаний люд. І нікому не було ніяких справ до маленької людини, що плаче… До її горя…
Раптом дощ перестав. Ваня підняв голову… Ні, дощ не закінчився. То якийсь незнайомець наставив парасолю. Давно не голений, худющий чоловік з хворобливими очима пронизливо вдивлявся в малого… Ще кілька миттєвостей вони розглядали одне одного…
    - Ванька, не прижнав мене? – прошамкав беззубим ротом чоловік, - че ж я, твой папка.
      Малий Ваня розгублено вдивлявся, не впізнаючи і не знаючи, що йому робити. І враз, наче щось згадавши, він підхопився і обійняв старця.
         -Папка-а-а! Як я тебе довго чекав!
14.10.2014р.
 
Рейтинг: +1 184 просмотра
Комментарии (2)
Надежда Рыжих # 4 декабря 2014 в 11:23 0
Жить прожить - не поле перейти! Всякая она бывает, эта жизнь!
Вовка Р # 8 декабря 2014 в 18:17 0
Спасибо Вам, Надежда, за внимание к рассказу.