ЗАПІЗНО...

Тепер,  по-іншому,    сприймаю  роси тремтіння  на  вітрах

І  погляд  твій ловлю,  кохаю,  що  прориває  ніч  у   снах. -

 Колись  згасила  його сміхом,  не знаючи чому,   за   мить...

А нині  так  душа щемить,та хай,  -   щоб  знала, як  болить!

Біжить між  часом,  незабута,   тієї  хвилі   течія, -

Несе  у   мій   бік  каяття  вже...  незмірна  туга  й   ніч   моя

Не   в   змозі   осягнути   зливи  крилатих щирістю  признань

І    не   збагне  усі   ті хмари,  що  день насунув без   вагань...

Тепер  запізно шкодувати,  -  однак,  збігаються   думки

Жаринку  тих   згорань шукати...   збирають  долі   пелюстки, -

 Химерним  шепотом  зітхають:  якби   цей   розум  був   тоді,    -

Душа  не   знала   б   цього  жалю... не ворожила б на воді...