Мій біль

Сивий мiсяць очиська мружить,
зазира у віконце тихо.
Жовтий лист впав мені на груди,
жовтий лист, ніби жовте лихо...

В небі зорі кружляють в танці
між хмарок, беручись за руки.
Так щоночі і лише вранці
завмирають ці ніжні звуки.

Жовтий лист, наче промінь сонця:
серед літа - шматочок суму.
Залетів у моє віконце
поцілунком осіннім в думу.

На скривавлене серце моє
не наліплю його, як пластир.
Добре птахам, якщо їх двоє,
в парі бути-велике щастя.

Полетіла голубка в вирій,
залишила дітей зозуля.
І навколо весь світ став сірий
цього болю заледь знесу я.

Рветься в серці струна вогняна.
Діти мої, пробачте неню...
Я при зустрічі, наче пьяна,
як ступаю на рідну землю.

Моя доля мене стрічала-
не її обирала серцем,
не її цілий вік кувала:
надто в ній гіркоти и перцю.

Відїзжають голубки наші,
як зозулі летять по світу.
Схаменіться, ми не пропащі!
Україно, ми твої діти!

Кожна мати плекає мрію,
щоби діточки жили краще
Та вбиває життя надію
і в бою за майбутнє наше

ми одні. Стоїмо в окопах
і грудьми прикриваєм рідних.
По росіям та по європах
емігранток багато бідних.

Полишили шматочок серця
дома ми, щоб охороняло
наших діток. Повним відерцем
щоб життя для кровинок стало...

Плаче син і гукає маму.
Дочці ні з ким поговорити...
Есемески ятрять лиш рану-
як же тяжко в розлуці жити!

Як же тяжко писати кров"ю
дні топтати, як ніжні квіти,
присилати гроші... з любов"ю
і шептати: "Пробачте, діти..."