Як самотня верба, що над Стиром, До води прихилилась я, - плачу. Хочу тишi, душевного миру, Бо така вже у серденька вдача. Як та квiтка, в зеленому полi, - Я душею тягнуся до свiтла. Але знову пiдкидує доля Сьогодення таке непривiтне.
Вже достатньо наплакались очi, У важкi неспокiйнi години. Я смiятися радiсно хочу, Як щаслива i щира дитина. Я ще зможу у небi лiтати, Залишаючись вiрною мрiям, Бо я вмiю життя цiнувати, Бо живуть в менi кращi надiї.
