ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 9

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 9

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
9.
 
Двері йому відчинив сам Карік. І незважаючи на те що Валерко довго й старанно готовив себе до цієї зустрічі і, здавалось би, передбачав усе, що могло так чи інакше вивести його з рівноваги, вигляд хлопчика знову примусив його серце вдаритися з такою силою, що від цього на якусь мить навіть у вічу потемніло. Карік був одягнений  зовсім по-домашньому, у білу майку без рукавів і в коротенькі червоні трикотажні шортики, і від цього вся його худенька фігурка здавалася такою ніжною, уразливою та милою, що в хлопця навіть десь у грудях заболіло від ласкавості.
– Ой, Валеро, добрий день! – радісно вигукнув Карік, і все його личко так і засяяло променистою усмішкою. – Заходь, заходь, будь ласка! Бабусю, це Валера прийшов!
Засоромлено опустивши очі, щоб остаточно не видати поглядом усе, що робилося в його душі, хлопець ступив через поріг у широкий передпокій. З кухні йому назустріч вийшла невисока, доволі гарна і зовсім ще не стара жінка в простій темно-зеленій сукні, підперезаній строкатим бавовняним фартухом. У неї було овальне смагляве обличчя з добродушними зморшками біля карих привітних очей. Чорне волосся, ледь запорошене сивизною на скронях, було акуратно укладене на голові – у ньому блищали маленькі металічні шпильки. Яскраві губи жінки м’яко усміхалися, а маленька ямка на підборідді робила цю усмішку ще приємнішою. У вухах жінки були невеличкі красиві сережки у формі зірочок, а на безіменному пальці правої руки світилася недорога, але дуже гарна каблучка з блакитним штучним каменем.
– От, познайомся, Валеро, – промовив Карік. – Це моя бабуся Рахіль Ісаківна.
– Добрий день, Валеро, – глибоким грудним голосом сказала хазяйка квартири. – Дуже рада, що ви прийшли. Прошу вас, роздягайтесь, проходьте до вітальні. Я якраз готую обід. Каріку, будь ласка, проведи нашого гостя і постарайся зробити так, щоб він не нудьгував. А хвилин через п’ятнадцять стіл буде накрито.
Ще більше засоромившись від того, що до нього звертаються на «ви», Валерко повісив свою куртку на гачок, здійняв черевики і в самих шкарпетках услід за хлопчиком пройшов у затишну світлу вітальню. Тут усе було дуже чисто й акуратно прибрано руками дбайливої хазяйки, на стіні висів широкий килим з вигадливим візерунком на зразок східного, а на підлозі лежав палас. Посеред кімнати знаходився невеликий круглий стіл, застелений білою скатеркою, оздобленою по краях ручним гаптуванням. Праворуч від дверей у куточку навпроти вікна на невисокій тумбочці стояв старенький чорно-білий телевізор «Весна», а біля нього – масивне чорне шкіряне крісло, що бувають у приймальнях яких-небудь начальників. Навпроти дверей біля стіни була м’яка старомодна канапа, біля якої в круглому акваріумі плавали серед зелених водоростей різнобарвні рибки. Тут же, неподалік, стояли п’ять віденських стільців і незграбна комода з незліченними шухлядами. Майже всю протилежну стіну від вікна до самих дверей займали високі, аж до стелі, стелажі, щільно заставлені книгами, а в куточку притулилося чорне блискуче піаніно. 
Валерко, який змалку цікавився книгами, насамперед підійшов до стелажів. Тут стояли і серйозні багатотомні видання в красивих золотих палітурках, і окремі томи, і зовсім простенькі книжки та брошури в м’яких обкладинках. Більшість книг (що надзвичайно здивувало гостя) мала на спинках написи якоюсь незрозумілою мовою, зроблені дивними, похожими на хробачків, чи то літерами, чи то ієрогліфами. Валерко взяв з полиці одну книжку, розгорнув її, перегорнув декілька сторінок. Усередині, як того й треба було чекати, вона була написана такими ж самими незрозумілими значками, від яких замиготіло у вічу так, що аж у голові замакітрилося.
– А це що, по-китайському? – спитав Валерко, повернувшись до Каріка, який із цікавістю стежив, як гість розглядає книгу.
– Та ні, – усміхнувся хлопчик, – це по-єврейському. Ми ж євреї, ти не знав? Бабуся цю бібліотеку все життя збирає. Як тільки де-небудь убачить книжку на ідиш, відразу купує.
Валерко подивився на останню сторінку книги і раптом, знову ж на величезне своє дивування, убачив там фотографію якогось незнайомого йому письменника, вклеєну чомусь догори ногами.
– А це що, брак? – спитав він. – Адже фотографії авторів завжди у початку книги бувають.
– А це й є початок, – знову усміхнувся Карік. – Просто ти не так тримаєш. – Він взяв книгу з Валеркових рук і перевернув її. – Треба отак. Єврейські книжки читаються справа наліво.
– Справа наліво? – здивовано перепитав Валерко. – От не думав, що так буває! І що, ти вмієш оце читати?
Карік кивнув.
– І все-все розумієш?
– Певна річ, це ж моя рідна мова!
– Як рідна? А українська?
– Ну, і українська також. Взагалі в мене п’ять рідних мов.
– П’ять?!
– Еге ж. Ідиш, німецька, українська, російська та румунська, тобто молдавська.
– Молдавська? – у Валерка очі на лоба полізли. – Як це?
– Та я ж народився в Бухаресті, – відповів Карік, – і мешкав там до чотирьох літ. Мої батьки там працювали декілька років, отак і вийшло.
– Ну ти даєш! – ухнув Валерко. – А німецька чому? Ти що, й у Німеччині мешкав?
– Та ні, просто єврейська та німецька мови дуже похожі і, якщо ти знаєш одну, то обов’язково розумієш і другу.
– А-а… – протягнув Валерко. – Це так же, як українська та російська?
– Майже, тільки ще ближче.
– А іще які-небудь мови ти знаєш?
– Не дуже добре, але читати можу. От польською мовою, наприклад, по-італійському трішки розумію, – відповів Карік і тут же додав, неначе вибачаючись: – Але це не велика заслуга. Усі ці мови мій тато знав, а я просто від нього навчився.
– Добре тобі, – заздрісно зітхнув Валерко. – Хотів би я вивчити хоча б одну іноземну мову. Та тільки де мені! У мене в школі з німецької ніколи більше за трійку не бувало… – Він помовчав трохи, потім спитав: – А чому ти в українській школі навчаєшся? Адже тепер навпаки всі у російські школи хочуть.
– Так мій тато вирішив, – відповів Карік. – Живеш, мовляв, в Україні, тож і навчайся тутешньою мовою.
– А на піаніно теж ти граєш?
– І я, і бабуся. Хочеш, заграю?
– Заграй.
Валерко поставив книгу назад, на полицю, сів на край канапи і приготувався слухати. Хлопчик підійшов до інструмента, опустився на табуреточку, підняв кришку, поклав пальці на клавіші і заграв щось негучне та красиве. Валерко відразу ж впізнав музику – це була мелодія з фільму «17 мгновений весны». Карік грав зосереджено, його пальчики рухались спритно й легко, а сам він плавно хитався всім тілом у такт мелодії, заплющивши очі. У кожному його русі була якась невимовна, чарівна грація, і Валерко не так заслухався, як залюбувався. Йому було якось дивно бачити Каріка в такому легкому одязі. У школі, коли хлопчик був у костюмі, було не так помітно, який він насправді худенький та слабенький. А тепер Валерко убачив, які в нього тоненькі ноженята з гострими колінками, а руки – зовсім як прутики, а лопатки рухаються під майкою, як два маленьких крила. «Справді, – думав Валерко із теплим співчуттям, – з такого в класі тільки ледащо не знущатиметься. Такий нікому здачі не дасть. Такі завжди тільки терплять та плачуть…» І знову він відчув у собі прилив солодкої ніжності до цього милого малюка, і йому захотілося захищати й оберігати його від усіх бід та неприємностей.
Музика змовкла.
– Здорово! – щиро сказав Валерко. – Ти до музичної школи ходиш?
– Ні, мене бабуся вчить, – відповів Карік. – Вона в молодості консерваторію в Києві закінчила.
– Правда? А зараз вона де працює?
– В бібліотеці.
– В нашій, районній, імені Гоголя?
– Еге ж.
– От дивно!
– Чому?
– Та тому що я туди раніше дуже часто ходив книжки брати, а твоєї бабусі ніколи там не бачив.
– Це, напевно, тому, що вона не абонементі працює, – пояснив Карік. – Вона завідуюча читальним залом.
– А-а… У читальному залі я й дійсно ніколи не бував. Не люблю читати в усіх на очах – неприємно якось, та й задоволення майже жодного, тільки й дивишся на годинника та думаєш, що ось-ось книжку в тебе відберуть.
– Бабуся теж вважає, що в читальному залі – це не читання. Вона каже, що читати треба тільки в самотині – отоді й зміст книжки краще розуміється, і враження залишається повним. Напевно, інші теж так думають, тому що в наш читальний зал в основному самі студенти й приходять. Адже їм зовсім не обов’язково насолоди від книжки зазнавати і до глибин авторської думки проникати. Для них головне – екзамен скласти і назавтра все, що знали, забути, щоб у голові для наступного екзамену місце звільнити.
Валерко засміявся.
– А ти це щойно про Штірліца грав? – спитав він.
– Еге ж, – відгукнувся Карік. – Це моя улюблена мелодія. Красива, правда?
– Правда. А іще що-небудь заграєш? Заграй, будь ласка, мені дуже сподобалось.
Хлопчик задоволено усміхнувся, знову повернувся до піаніно і заграв «Голубой вагон» з мультика про крокодила Гену. У цю мить у вітальню ввійшла Рахіль Ісаківна. У руках вона тримала квадратний піднос, на якому стояла велика порцелянова супниця, розмальована під гжель, і пластмасовий прозорий полумисок з нарізаним хлібом.
– Каріку, будь ласка, принеси тарілки та ложки, – попрохала бабуся, поставивши піднос на стіл.
Хлопчик перестав грати, опустив кришку піаніно і побіг на кухню.
– А ви любите музику, Валеро? – спитала хазяйка.
– Та як вам сказати? Люблю, – відповів Валерко, – тільки я в ній зовсім не розбираюся.
– Ну, якщо любите, значить, розбираєтесь. Хто зовсім не розбирається, той і не слухає.
Вернувся Карік з тарілками та ложками. Рахіль Ісаківна розставила все на столі і розлила із супниці духмяний м’ясний борщ.
– Прошу до столу, – сказала вона. – Сідайте, будьте ласкаві.
Усі сіли.
– Дуже смачний суп, – похвалив Валерко, хлебнувши декілька ложок. – Давно вже такого не їв.
І сказав він це не просто для того щоб зробити хазяйці комплімент ввічливого гостя – зовсім ні. Він сказав це, тому що це була чиста правда: останній раз він їв борщ, мабуть, із місяць тому назад – його готувала мама, коли приїжджала додому на вихідні. Без матері вони із батьком харчувалися переважно сухою їжею або ж супними пакетами та півфабрикатами, які можна було просто залити водою та підігріти на плиті.
– Рада, що вам подобається, – відповіла Рахіль Ісаківна. – Їжте на здоров’я.
– Щиро дякую, – сказав Валерко. – Тільки, прошу вас, звертайтесь до мене на «ти», а то мені якось ніяково…
Хазяйка усміхнулася й кивнула. Помовчала трохи, потім промовила:
– Я дуже вдячна тобі, Валеро, за те, що ти зробив для Каріка. Це був дуже благородний вчинок.
– Та ну, що ви… – пробурмотів Валерко, зовсім засоромившись. – Яке в мені благородство? Що я, лицар, чи що?
– Є люди, які навіть не здогадуються, що вони в душі лицарі, – серйозно сказала Рахіль Ісаківна. – Я життя прожила, і мені жодного разу ніхто ніколи просто так не подарував грошей. Карікові щодо цього пощастило більше, ніж мені.
Зовсім розгублений, Валерко пригадав, що в таких випадках ввічливі люди як правило говорять щось на зразок: «Будь-яка чесна людина на моєму місці зробила б так само», але оскільки абсолютно чесною людиною він себе вважати не насмілювався, то й сказав:
– Напевно, якби Карік попросив у кого-небудь із своїх друзів, йому б теж дали…
– Ніхто б не дав, – тихо промовив хлопчик, дивлячись у свою тарілку. – Та й немає в мене жодних друзів. Хто ж це із жидом по-справжньому дружитиме та ще й гроші йому даруватиме!
– Каріку, перестань, – з докором сказала бабуся. – Ось Валера ж подарував…
– Та він же не знав, що я жид! – із болем в голосі майже хлипнув малюк.
– Як тобі не соромно! – похитала головою Рахіль Ісаківна. – Ти, Валеро, не звертай на нього уваги. На нього іноді находить.
Валерко мимоволі згадав вичитаний ним колись давно чийсь афоризм про те, що немає на світі істоти, сприйнятливішої до несправедливості, ніж єврей, і на душі в нього зробилось зовсім ніяково від того, що з його подачі в бесіді порушено таку неприємну тему. Та й Каріка йому знову стало дуже жаль. Ось іще дві хвилини назад жвавий та веселий хлопчик тепер сидить, зіщулившись, мов побите цуценя. А все чому?
– Адже ви теж про мене нічого не знаєте, – сказав Валерко. – Якби знали, то ніколи б не запросили мене в гості.
– Чому? – здивувалась Рахіль Ісаківна.
Валерко зітхнув і, не хитруючи даремно, почав розповідати хазяям квартири про себе, про своє минуле, тобто про ті часи, коли він сам, Льов‑Льович та ще пара його колишніх однокласників були членами ватаги Гасана – людини, відомої колись не тільки в районі, а і, можна сказати, в цілому місті. Тоді Валеркові було років з одинадцять, а Гасанові вже сімнадцять. Це був величезний широкоплечий парубок із кавказьким обличчям, надзвичайно дужий та мускулистий, знайомий не по чутках із звичаями кримінального світу, бо його батько виходив із в’язниці лише для того, щоб через місяць сісти в неї знову. Гасан знав заборонені прийомчики, був дуже жорстоким та деспотичним і тому тримав у рабській покорі всіх членів своєї ватаги, які здебільшого були набагато молодшими за нього. Займалася ватага, в основному, дрібними крадіжками з кишень неуважних пасажирів в автобусах і з полиць у крамницях, а також вибиванням грошей з малюків. Регулярно, приблизно раз у два тижні, ходили битися стінка на стінку з ватагою із сусіднього району і майже завжди перемагали своїх ворогів, тому що Гасан один бився за п’ятьох і, якщо бачив, що його команда починає здавати позиції, просто виходив уперед і брав двох-трьох хлопчаків із ворожої ватаги в заложники, після чого та відразу здавалася і починала благати відпустити полонених на свободу. Але Гасан ніколи нікого не відпускав просто так. Він вимагав викупу. За заложників звичайно давали або пачку цигарок за кожного, або ж пляшку горілки – одну за всіх. З трофеями поверталися в «штаб», тобто на занехаяний будмайданчик неподалік від дома Гасана. Там курили, розпивали спиртне, розглядали порнографічні фотографії, травили непристойні анекдоти – словом, як це називав Гасан, вчилися жити. Потім Гасан попався на великій крадіжці, його посадили, а членів його ватаги, у тому числі й Валерка, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції. Викрутився з цієї історії один Льов‑Льович. Як – цього ніхто не знав. Ходили, щоправда, чутки, що це він заклав Гасана, розповівши, де той переховує вкрадений мотоцикл. Як би там не було, він залишився чистеньким і навіть згодом до комсомолу вступив.  Після того як Гасан взяв та й сів, його ватага розпалась на декілька дрібних, і в одній із них ватажком став Льов‑Льович. Валерко і за літами, і за правом дужого теж міг би стати отаманом, але не став. Просто йому одного разу страшенно обридло те життя, яке він досі вів. Настільки обридло, що він навіть хотів кінчити самогубством, випив цілий пузир транквілізаторів, які виписували матері від нервів, після чого місяць пролежав у лікарні, але нічого, не вмер. Вийшовши з лікарні, Валерко, що називається, зав’язав – і не тільки з ватагою, але й з учінням. Йому якось усе стало до лампочки, із хорошистів він скотився в двоєчники, перший раз залишився на другий рік, після чого ще більше наплював на все, став нерегулярно ходити до школи, грубіянити вчителям, замкнувся в собі.
– Отже, а тепер я вже третій рік сиджу в сьомому класі, – закінчив Валерко свою розповідь і пригнічено замовк, помішуючи ложкою у своїй уже майже пустій тарілці.
Деякий час за столом панувало мовчання. Порушила його Рахіль Ісаківна.
– Зараз чай принесу, – сказала вона, підвелась і пішла на кухню.
Поки її не було, Карік не вимовив ані слова, але Валерко постійно відчував на собі його пильний погляд. І не підводив голови – було соромно зустрінутись із хлопчиком очима.
Вернулась Рахіль Ісаківна, принесла чайник і склянки, розлила чай. По всій кімнаті розійшовся аромат помаранчевого лушпиння.
– Ти розповів дуже сумну історію, Валеро, – сказала вона, знову сівши за стіл. – Проте вона все ж таки не переконала мене в тому, що ти погана людина.
Валерко звів на неї очі.
– Я рідко помиляюсь, оцінюючи людей, – сказала Рахіль Ісаківна. – У мене інтуїція, і я абсолютно довіряю їй.
– І зараз ваша інтуїція підказує вам, що я добра людина? – спитав Валерко.
– Так, – кивнула хазяйка. – хоча б уже тому, що ти все розповів про себе нам, власне кажучи, зовсім незнайомим тобі людям. Це тільки зайвий раз свідчить, що з минулим ти попрощався остаточно й назавжди і що тепер у тебе вже зовсім інше життя.
– Ви дуже добра, – сказав Валерко, – спасибі.
– Пий чай, – ласкаво сказала Рахіль Ісаківна, – і давай побалакаємо про що-небудь приємніше.
– А про що? – спитав Валерко.
– Ну, наприклад, про те, чим ти цікавишся та які в тебе захоплення.
– Та ніяких особливих…
– Так не буває. Кожна людина чим-небудь цікавиться більше за все інше. У нас от Карік, наприклад, захоплюється музикою, шахами, читати любить…
– Ну, читати і я люблю, тільки, звісно ж, не ті нісенітниці, що їх у школі проходять.
Рахіль Ісаківна уважно подивилася на нього і промовила, сумно схиливши голову:
– Я розумію тебе, це абсолютно закономірно й не дивно. Карік у мене теж не любить літератури, яка дається шкільною програмою, хоч і читає те, що задають, бо не хоче погані оцінки одержувати. Більшість школярів називає нісенітницями твори Чехова, Гоголя, Тургенєва, не кажучи вже про Толстого та Достоєвського. Це дуже сумно, однак вини дітей тут немає. Уся біда в тому, що в нашій радянській школі література викладається страшенно бездарно. Так було завжди: і за моєї юності, і тепер. У нас у кожному творі класиків насамперед шукається ідеологія, якої, як правило, там зовсім немає, а якщо і є, то далеко не в такому вигляді, в якому вона подається нашим дітям. От і виходить, що релігійного консерватора Лєскова і реакціонера Достоєвського ми проходимо в школі як передових демократів, базуючись на тому лише, що Раскольніков забив сокирою стару лихварку, а герої Лєскова завжди великі патріоти Росії. Але такий підхід до класичної літератури тільки перекручує її загальнолюдське значення, адже кожний літературний твір – це, передусім, характери персонажів, у яких так чи інакше відображається особа самого автора. А в нашій школі характери не вивчаються майже ніколи. У нас головний акцент на «для чого», а не на «чому». Ми не показуємо школярам глибин людської душі, не розповідаємо їм про те, яким красивим буває кохання героїв книг, якими гіркими бувають їхні розчарування і якими глибокими страждання, от через те література в школі й здається дітям нісенітницею. А крім того, ми тягнемо до шкільної програми такі твори, які дітям, хай навіть старшокласникам, читати ні в якому разі не можна. Раскольніков – герой не для школи, так само, як і Рахмєтов та Базаров. Знайомитись з такими патологічно сформованими типами може тільки доросла, зріла людина. У юних же душах Базарови та Раскольнікови залишають чорний слід, особливо якщо нам подають їх як позитивних героїв, тоді як вони звичайнісінькі маніяки. Література в школі – матерія дуже делікатна, тому й підходити до неї треба дуже обережно, постійно пам’ятаючи, що перший закон для будь-якого педагога – не нашкодь!  
Валерко слухав Рахіль Ісаківну, забувши про свій чай. Ще ніколи раніше йому не доводилось чути, щоб про літературу, найнудніший шкільний предмет після математики, говорили такі, здавалось би, звичайні і, разом з тим, незвичайні слова. Хлопець навіть не все зрозумів щодо консерваторів та реакціонерів, але в головному йому все стало ясно: якби літературу в їхній школі викладала Рахіль Ісаківна, то на ці уроки послухати її приходили б навіть з інших шкіл.
– Ну, а що ти читаєш для себе, крім того, що входить до шкільної програми? – спитала хазяйка, помітивши Валеркову зацікавленість.
– В основному детективи, – відповів хлопець. – Агату Крісті, Жоржа Сіменона, Юліана Семенова… Про мушкетерів люблю, фантастику, особливо Стругацьких та Лема.
– Що ж, це зовсім навіть не поганий літературний смак для підлітка твого віку, – сказала Рахіль Ісаківна. – А от у Стругацьких та Лема – які книги в них тобі найбільше подобаються?
– «Сталкер» і «Соляріс», – відповів Валерко, не вагаючись. Це й дійсно були його улюблені книги, які він встиг перечитати вже разів із десять.
– «Сталкер» – це фільм Тарковського, – усміхнувся Карік, – а роман Стругацьких по-іншому називається.
– Це неважно, – зауважила Рахіль Ісааківна дуже серйозно. – Важно те, що ти любиш ці книги, Валеро. Я, відверто кажучи, не чекала, що ти саме їх назвеш.
– А чому? – здивувався Валерко.
– Ну, хоча б тому, що ці романи, так само, як і фільми Тарковського на їхній основі, навіть учені мужі далеко не всі розуміють правильно.
– Я Тарковського теж не розумію, – признався хлопець. – Фільми в нього якісь… ні про що. А от книжки цікаві.
Рахіль Ісаківна добродушно засміялася.
– Коли-небудь, Валеро, – сказала вона, – я, може, дам тобі почитати вірші Арсенія Тарковського, батька режисера, і тоді, я впевнена, тобі все стане ясно у фільмах.
– А навіщо читати вірші, щоб зрозуміти фільми? – спитав хлопець.
– Річ у тому, – пояснила Рахіль Ісаківна, – що творчість батька зробила на творчість сина такий великий вплив, що одне без другого зрозуміти просто неможливо. От почитаєш, сам убачиш. Карік у нас теж Тарковського любить, хоча в його віці, здавалось би, треба читати тільки казки. А він називає їх безглуздими та примітивними, причому не тільки народні казки, а й чималі авторські. З усіх казкарів він у нас визнає лише Екзюпері і Уайльда – їхні твори він знає буквально напам’ять і може цитувати їх з будь-якого місця  і скільки завгодно. До речі, його ж батько в честь Уайльда Оскаром назвав. А взагалі Карік читає Вальтера Скота, Проспера Меріме, Стівенсона…
– Іще Олександра Гріна, – підказав хлопчик.  
– Правильно, як же я могла забути! – усміхнулася Рахіль Ісаківна. – Звичайно ж, якщо подумати, то всі ці книжки, бодай, зарано читати дев’ятирічному хлопчикові, але я не забороняю, тим більше що Карік у нас розумненький і все написане завжди сприймає належним чином. Тато його шести літ до школи віддав. Я думала, йому буде трудно вчитися, а він – нічого, наш Карік, хоча й наймолодший в класі – адже йому десять тільки на початку червня сповниться. – І бабуся ласкаво погладила Каріка по голові. – Тато знав, що син у нього такий же молодець, як і він сам. Моя Олена любила повторювати: такі люди, як мій Янек, мовляв, один раз на сто років народжуються. І це була чиста правда, можеш мені повірити. У нас в народі якось так прийнято вважати, що теща про зятя ніколи доброго слова не скаже, але я завжди казала, що мій зять – найкраща людина на світі. В дитинстві це був справжній вундеркінд, шкільну програму за неповні сім літ пройшов, математик був видатний, та ще й стільки іноземних мов знав… У нас тепер у коморі ціла гора різних іноземних журналів та газет після нього залишилася. Карік любить їх іноді перегортувати… Так, таких людей, яким був Каріків тато, не часто зустрінеш…
– А чому ви кажете «тато був»? – тихо спитав Валерко. – Хіба він?..
– Ах, правда, я ж тобі про це не сказала, – сумно зітхнула Рахіль Ісаківна. – Він на нашому заводі працював разом із дружиною, мамою Каріка. Там катастрофа відбулася, резервуар з кислотою прорвало, п’ятнадцять тон на підлогу вилилось. От їх обох і спалило…
Валерко пам’ятав цю катастрофу. Та й, напевно, не було в Білославі людини, яка б її не пам’ятала. Незважаючи на те що офіційно ні в газетах, ні по телевізору, ні по радіо нічого тоді не повідомлялось, кожний у місті дізнався про цей трагічний випадок того ж дня і напівголосно, потайки, став обмірковувати його на своїх кухнях. Казали, що жертв було дуже багато, а опечених – ще більше. Словом, із трьох цехів жодної цілої людини не залишилося. Про це ж згодом розповідав Валеркові й батько, якому вдалося побачити наслідки катастрофи на власні очі, бо його разом з усіма іншими слюсарями міста кинули тоді на терміновий ремонт зіпсованого заводського обладнання. «Цікаво, – сміявся тоді Валерків батько, – кого тепер, у зв’язку із цією бідою, оголосять у нас диверсантами та ворогами народу? Чи, може, все на агентів американського імперіалізму звалять? А що? Років із тридцять тому назад слюсарів би перших розстріляли як свідків, а тепер ні, тепер часи не ті. Тепер сказали тільки: не балакай зайвого, Серію Батьковичу, та й годі. Не те життя стало. Що не кажи, а не те. От ти знаєш, Валерію, за що твій дід покійний п’ятнадцять років у таборі відсидів? А просто за те, що якось раз під п’яну лавочку назвав товариша Берію батьком усіх дітей Москви. Ха-ха. Ось тобі й анекдот з нашого славного минулого».
– То, значить, ви так удвох і живете? – спитав Валерко, дивлячись на притихлого, понурого Каріка.
– Так і живемо, – кивнула Рахіль Ісаківна. – Залишилися ми з Каріком самі одні.
– І що ж, у вас більше родичів немає?
– Чому ж? Є, та тільки дуже далеко. Карікова тітка, його тата сестра, живе на півночі, за полярним колом. Мій середній син Осип оселився на Сахаліні, а менший в армії відслужив, оженився та й лишився жити в Таджикистані. Але вони всі нам допомагають, чим можуть: іноді грошима, а іноді й просто добрим словом. Еммануїл мій, наприклад, з півдня нам завжди овочі та фрукти присилає. Там навіть узимку отакі дині та кавуни.
Вона помовчала трохи, а тоді спитала:
– А твої батьки живі?
– Еге ж, живі, – відповів Валерко. – Тато слюсар, а мама – залізнична провідниця. Робота теж – зовсім вдома не буває, усе життя на колесах…
– Це велике щастя, коли в людини живі батьки, – промовила Рахіль Ісаківна, допиваючи свій уже зовсім холодний чай. – Та тільки що це ми всі якось засумували? – неначе схаменулася вона й подивилася на хлопця якось винувато, зовсім так же, як нещодавно дивився на нього Карік. – От бачиш, Валеро, яка в нас бесіда для першого знайомства вийшла: ти нам про свої біди розповів, ми тобі – про свої. Але це нічого, це навіть добре, коли знайомство починається отак. Давайте іще по скляночці чаю, а потім Карік заграє нам що-небудь веселе, щоб настрій підвищити. Ти не проти, Валеро?
Валерко, звичайно ж, був не проти.  

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430514

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430514 выдан для произведения: 9.
 
Двері йому відчинив сам Карік. І незважаючи на те що Валерко довго й старанно готовив себе до цієї зустрічі і, здавалось би, передбачав усе, що могло так чи інакше вивести його з рівноваги, вигляд хлопчика знову примусив його серце вдаритися з такою силою, що від цього на якусь мить навіть у вічу потемніло. Карік був одягнений  зовсім по-домашньому, у білу майку без рукавів і в коротенькі червоні трикотажні шортики, і від цього вся його худенька фігурка здавалася такою ніжною, уразливою та милою, що в хлопця навіть десь у грудях заболіло від ласкавості.
– Ой, Валеро, добрий день! – радісно вигукнув Карік, і все його личко так і засяяло променистою усмішкою. – Заходь, заходь, будь ласка! Бабусю, це Валера прийшов!
Засоромлено опустивши очі, щоб остаточно не видати поглядом усе, що робилося в його душі, хлопець ступив через поріг у широкий передпокій. З кухні йому назустріч вийшла невисока, доволі гарна і зовсім ще не стара жінка в простій темно-зеленій сукні, підперезаній строкатим бавовняним фартухом. У неї було овальне смагляве обличчя з добродушними зморшками біля карих привітних очей. Чорне волосся, ледь запорошене сивизною на скронях, було акуратно укладене на голові – у ньому блищали маленькі металічні шпильки. Яскраві губи жінки м’яко усміхалися, а маленька ямка на підборідді робила цю усмішку ще приємнішою. У вухах жінки були невеличкі красиві сережки у формі зірочок, а на безіменному пальці правої руки світилася недорога, але дуже гарна каблучка з блакитним штучним каменем.
– От, познайомся, Валеро, – промовив Карік. – Це моя бабуся Рахіль Ісаківна.
– Добрий день, Валеро, – глибоким грудним голосом сказала хазяйка квартири. – Дуже рада, що ви прийшли. Прошу вас, роздягайтесь, проходьте до вітальні. Я якраз готую обід. Каріку, будь ласка, проведи нашого гостя і постарайся зробити так, щоб він не нудьгував. А хвилин через п’ятнадцять стіл буде накрито.
Ще більше засоромившись від того, що до нього звертаються на «ви», Валерко повісив свою куртку на гачок, здійняв черевики і в самих шкарпетках услід за хлопчиком пройшов у затишну світлу вітальню. Тут усе було дуже чисто й акуратно прибрано руками дбайливої хазяйки, на стіні висів широкий килим з вигадливим візерунком на зразок східного, а на підлозі лежав палас. Посеред кімнати знаходився невеликий круглий стіл, застелений білою скатеркою, оздобленою по краях ручним гаптуванням. Праворуч від дверей у куточку навпроти вікна на невисокій тумбочці стояв старенький чорно-білий телевізор «Весна», а біля нього – масивне чорне шкіряне крісло, що бувають у приймальнях яких-небудь начальників. Навпроти дверей біля стіни була м’яка старомодна канапа, біля якої в круглому акваріумі плавали серед зелених водоростей різнобарвні рибки. Тут же, неподалік, стояли п’ять віденських стільців і незграбна комода з незліченними шухлядами. Майже всю протилежну стіну від вікна до самих дверей займали високі, аж до стелі, стелажі, щільно заставлені книгами, а в куточку притулилося чорне блискуче піаніно. 
Валерко, який змалку цікавився книгами, насамперед підійшов до стелажів. Тут стояли і серйозні багатотомні видання в красивих золотих палітурках, і окремі томи, і зовсім простенькі книжки та брошури в м’яких обкладинках. Більшість книг (що надзвичайно здивувало гостя) мала на спинках написи якоюсь незрозумілою мовою, зроблені дивними, похожими на хробачків, чи то літерами, чи то ієрогліфами. Валерко взяв з полиці одну книжку, розгорнув її, перегорнув декілька сторінок. Усередині, як того й треба було чекати, вона була написана такими ж самими незрозумілими значками, від яких замиготіло у вічу так, що аж у голові замакітрилося.
– А це що, по-китайському? – спитав Валерко, повернувшись до Каріка, який із цікавістю стежив, як гість розглядає книгу.
– Та ні, – усміхнувся хлопчик, – це по-єврейському. Ми ж євреї, ти не знав? Бабуся цю бібліотеку все життя збирає. Як тільки де-небудь убачить книжку на ідиш, відразу купує.
Валерко подивився на останню сторінку книги і раптом, знову ж на величезне своє дивування, убачив там фотографію якогось незнайомого йому письменника, вклеєну чомусь догори ногами.
– А це що, брак? – спитав він. – Адже фотографії авторів завжди у початку книги бувають.
– А це й є початок, – знову усміхнувся Карік. – Просто ти не так тримаєш. – Він взяв книгу з Валеркових рук і перевернув її. – Треба отак. Єврейські книжки читаються справа наліво.
– Справа наліво? – здивовано перепитав Валерко. – От не думав, що так буває! І що, ти вмієш оце читати?
Карік кивнув.
– І все-все розумієш?
– Певна річ, це ж моя рідна мова!
– Як рідна? А українська?
– Ну, і українська також. Взагалі в мене п’ять рідних мов.
– П’ять?!
– Еге ж. Ідиш, німецька, українська, російська та румунська, тобто молдавська.
– Молдавська? – у Валерка очі на лоба полізли. – Як це?
– Та я ж народився в Бухаресті, – відповів Карік, – і мешкав там до чотирьох літ. Мої батьки там працювали декілька років, отак і вийшло.
– Ну ти даєш! – ухнув Валерко. – А німецька чому? Ти що, й у Німеччині мешкав?
– Та ні, просто єврейська та німецька мови дуже похожі і, якщо ти знаєш одну, то обов’язково розумієш і другу.
– А-а… – протягнув Валерко. – Це так же, як українська та російська?
– Майже, тільки ще ближче.
– А іще які-небудь мови ти знаєш?
– Не дуже добре, але читати можу. От польською мовою, наприклад, по-італійському трішки розумію, – відповів Карік і тут же додав, неначе вибачаючись: – Але це не велика заслуга. Усі ці мови мій тато знав, а я просто від нього навчився.
– Добре тобі, – заздрісно зітхнув Валерко. – Хотів би я вивчити хоча б одну іноземну мову. Та тільки де мені! У мене в школі з німецької ніколи більше за трійку не бувало… – Він помовчав трохи, потім спитав: – А чому ти в українській школі навчаєшся? Адже тепер навпаки всі у російські школи хочуть.
– Так мій тато вирішив, – відповів Карік. – Живеш, мовляв, в Україні, тож і навчайся тутешньою мовою.
– А на піаніно теж ти граєш?
– І я, і бабуся. Хочеш, заграю?
– Заграй.
Валерко поставив книгу назад, на полицю, сів на край канапи і приготувався слухати. Хлопчик підійшов до інструмента, опустився на табуреточку, підняв кришку, поклав пальці на клавіші і заграв щось негучне та красиве. Валерко відразу ж впізнав музику – це була мелодія з фільму «17 мгновений весны». Карік грав зосереджено, його пальчики рухались спритно й легко, а сам він плавно хитався всім тілом у такт мелодії, заплющивши очі. У кожному його русі була якась невимовна, чарівна грація, і Валерко не так заслухався, як залюбувався. Йому було якось дивно бачити Каріка в такому легкому одязі. У школі, коли хлопчик був у костюмі, було не так помітно, який він насправді худенький та слабенький. А тепер Валерко убачив, які в нього тоненькі ноженята з гострими колінками, а руки – зовсім як прутики, а лопатки рухаються під майкою, як два маленьких крила. «Справді, – думав Валерко із теплим співчуттям, – з такого в класі тільки ледащо не знущатиметься. Такий нікому здачі не дасть. Такі завжди тільки терплять та плачуть…» І знову він відчув у собі прилив солодкої ніжності до цього милого малюка, і йому захотілося захищати й оберігати його від усіх бід та неприємностей.
Музика змовкла.
– Здорово! – щиро сказав Валерко. – Ти до музичної школи ходиш?
– Ні, мене бабуся вчить, – відповів Карік. – Вона в молодості консерваторію в Києві закінчила.
– Правда? А зараз вона де працює?
– В бібліотеці.
– В нашій, районній, імені Гоголя?
– Еге ж.
– От дивно!
– Чому?
– Та тому що я туди раніше дуже часто ходив книжки брати, а твоєї бабусі ніколи там не бачив.
– Це, напевно, тому, що вона не абонементі працює, – пояснив Карік. – Вона завідуюча читальним залом.
– А-а… У читальному залі я й дійсно ніколи не бував. Не люблю читати в усіх на очах – неприємно якось, та й задоволення майже жодного, тільки й дивишся на годинника та думаєш, що ось-ось книжку в тебе відберуть.
– Бабуся теж вважає, що в читальному залі – це не читання. Вона каже, що читати треба тільки в самотині – отоді й зміст книжки краще розуміється, і враження залишається повним. Напевно, інші теж так думають, тому що в наш читальний зал в основному самі студенти й приходять. Адже їм зовсім не обов’язково насолоди від книжки зазнавати і до глибин авторської думки проникати. Для них головне – екзамен скласти і назавтра все, що знали, забути, щоб у голові для наступного екзамену місце звільнити.
Валерко засміявся.
– А ти це щойно про Штірліца грав? – спитав він.
– Еге ж, – відгукнувся Карік. – Це моя улюблена мелодія. Красива, правда?
– Правда. А іще що-небудь заграєш? Заграй, будь ласка, мені дуже сподобалось.
Хлопчик задоволено усміхнувся, знову повернувся до піаніно і заграв «Голубой вагон» з мультика про крокодила Гену. У цю мить у вітальню ввійшла Рахіль Ісаківна. У руках вона тримала квадратний піднос, на якому стояла велика порцелянова супниця, розмальована під гжель, і пластмасовий прозорий полумисок з нарізаним хлібом.
– Каріку, будь ласка, принеси тарілки та ложки, – попрохала бабуся, поставивши піднос на стіл.
Хлопчик перестав грати, опустив кришку піаніно і побіг на кухню.
– А ви любите музику, Валеро? – спитала хазяйка.
– Та як вам сказати? Люблю, – відповів Валерко, – тільки я в ній зовсім не розбираюся.
– Ну, якщо любите, значить, розбираєтесь. Хто зовсім не розбирається, той і не слухає.
Вернувся Карік з тарілками та ложками. Рахіль Ісаківна розставила все на столі і розлила із супниці духмяний м’ясний борщ.
– Прошу до столу, – сказала вона. – Сідайте, будьте ласкаві.
Усі сіли.
– Дуже смачний суп, – похвалив Валерко, хлебнувши декілька ложок. – Давно вже такого не їв.
І сказав він це не просто для того щоб зробити хазяйці комплімент ввічливого гостя – зовсім ні. Він сказав це, тому що це була чиста правда: останній раз він їв борщ, мабуть, із місяць тому назад – його готувала мама, коли приїжджала додому на вихідні. Без матері вони із батьком харчувалися переважно сухою їжею або ж супними пакетами та півфабрикатами, які можна було просто залити водою та підігріти на плиті.
– Рада, що вам подобається, – відповіла Рахіль Ісаківна. – Їжте на здоров’я.
– Щиро дякую, – сказав Валерко. – Тільки, прошу вас, звертайтесь до мене на «ти», а то мені якось ніяково…
Хазяйка усміхнулася й кивнула. Помовчала трохи, потім промовила:
– Я дуже вдячна тобі, Валеро, за те, що ти зробив для Каріка. Це був дуже благородний вчинок.
– Та ну, що ви… – пробурмотів Валерко, зовсім засоромившись. – Яке в мені благородство? Що я, лицар, чи що?
– Є люди, які навіть не здогадуються, що вони в душі лицарі, – серйозно сказала Рахіль Ісаківна. – Я життя прожила, і мені жодного разу ніхто ніколи просто так не подарував грошей. Карікові щодо цього пощастило більше, ніж мені.
Зовсім розгублений, Валерко пригадав, що в таких випадках ввічливі люди як правило говорять щось на зразок: «Будь-яка чесна людина на моєму місці зробила б так само», але оскільки абсолютно чесною людиною він себе вважати не насмілювався, то й сказав:
– Напевно, якби Карік попросив у кого-небудь із своїх друзів, йому б теж дали…
– Ніхто б не дав, – тихо промовив хлопчик, дивлячись у свою тарілку. – Та й немає в мене жодних друзів. Хто ж це із жидом по-справжньому дружитиме та ще й гроші йому даруватиме!
– Каріку, перестань, – з докором сказала бабуся. – Ось Валера ж подарував…
– Та він же не знав, що я жид! – із болем в голосі майже хлипнув малюк.
– Як тобі не соромно! – похитала головою Рахіль Ісаківна. – Ти, Валеро, не звертай на нього уваги. На нього іноді находить.
Валерко мимоволі згадав вичитаний ним колись давно чийсь афоризм про те, що немає на світі істоти, сприйнятливішої до несправедливості, ніж єврей, і на душі в нього зробилось зовсім ніяково від того, що з його подачі в бесіді порушено таку неприємну тему. Та й Каріка йому знову стало дуже жаль. Ось іще дві хвилини назад жвавий та веселий хлопчик тепер сидить, зіщулившись, мов побите цуценя. А все чому?
– Адже ви теж про мене нічого не знаєте, – сказав Валерко. – Якби знали, то ніколи б не запросили мене в гості.
– Чому? – здивувалась Рахіль Ісаківна.
Валерко зітхнув і, не хитруючи даремно, почав розповідати хазяям квартири про себе, про своє минуле, тобто про ті часи, коли він сам, Льов‑Льович та ще пара його колишніх однокласників були членами ватаги Гасана – людини, відомої колись не тільки в районі, а і, можна сказати, в цілому місті. Тоді Валеркові було років з одинадцять, а Гасанові вже сімнадцять. Це був величезний широкоплечий парубок із кавказьким обличчям, надзвичайно дужий та мускулистий, знайомий не по чутках із звичаями кримінального світу, бо його батько виходив із в’язниці лише для того, щоб через місяць сісти в неї знову. Гасан знав заборонені прийомчики, був дуже жорстоким та деспотичним і тому тримав у рабській покорі всіх членів своєї ватаги, які здебільшого були набагато молодшими за нього. Займалася ватага, в основному, дрібними крадіжками з кишень неуважних пасажирів в автобусах і з полиць у крамницях, а також вибиванням грошей з малюків. Регулярно, приблизно раз у два тижні, ходили битися стінка на стінку з ватагою із сусіднього району і майже завжди перемагали своїх ворогів, тому що Гасан один бився за п’ятьох і, якщо бачив, що його команда починає здавати позиції, просто виходив уперед і брав двох-трьох хлопчаків із ворожої ватаги в заложники, після чого та відразу здавалася і починала благати відпустити полонених на свободу. Але Гасан ніколи нікого не відпускав просто так. Він вимагав викупу. За заложників звичайно давали або пачку цигарок за кожного, або ж пляшку горілки – одну за всіх. З трофеями поверталися в «штаб», тобто на занехаяний будмайданчик неподалік від дома Гасана. Там курили, розпивали спиртне, розглядали порнографічні фотографії, травили непристойні анекдоти – словом, як це називав Гасан, вчилися жити. Потім Гасан попався на великій крадіжці, його посадили, а членів його ватаги, у тому числі й Валерка, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції. Викрутився з цієї історії один Льов‑Льович. Як – цього ніхто не знав. Ходили, щоправда, чутки, що це він заклав Гасана, розповівши, де той переховує вкрадений мотоцикл. Як би там не було, він залишився чистеньким і навіть згодом до комсомолу вступив.  Після того як Гасан взяв та й сів, його ватага розпалась на декілька дрібних, і в одній із них ватажком став Льов‑Льович. Валерко і за літами, і за правом дужого теж міг би стати отаманом, але не став. Просто йому одного разу страшенно обридло те життя, яке він досі вів. Настільки обридло, що він навіть хотів кінчити самогубством, випив цілий пузир транквілізаторів, які виписували матері від нервів, після чого місяць пролежав у лікарні, але нічого, не вмер. Вийшовши з лікарні, Валерко, що називається, зав’язав – і не тільки з ватагою, але й з учінням. Йому якось усе стало до лампочки, із хорошистів він скотився в двоєчники, перший раз залишився на другий рік, після чого ще більше наплював на все, став нерегулярно ходити до школи, грубіянити вчителям, замкнувся в собі.
– Отже, а тепер я вже третій рік сиджу в сьомому класі, – закінчив Валерко свою розповідь і пригнічено замовк, помішуючи ложкою у своїй уже майже пустій тарілці.
Деякий час за столом панувало мовчання. Порушила його Рахіль Ісаківна.
– Зараз чай принесу, – сказала вона, підвелась і пішла на кухню.
Поки її не було, Карік не вимовив ані слова, але Валерко постійно відчував на собі його пильний погляд. І не підводив голови – було соромно зустрінутись із хлопчиком очима.
Вернулась Рахіль Ісаківна, принесла чайник і склянки, розлила чай. По всій кімнаті розійшовся аромат помаранчевого лушпиння.
– Ти розповів дуже сумну історію, Валеро, – сказала вона, знову сівши за стіл. – Проте вона все ж таки не переконала мене в тому, що ти погана людина.
Валерко звів на неї очі.
– Я рідко помиляюсь, оцінюючи людей, – сказала Рахіль Ісаківна. – У мене інтуїція, і я абсолютно довіряю їй.
– І зараз ваша інтуїція підказує вам, що я добра людина? – спитав Валерко.
– Так, – кивнула хазяйка. – хоча б уже тому, що ти все розповів про себе нам, власне кажучи, зовсім незнайомим тобі людям. Це тільки зайвий раз свідчить, що з минулим ти попрощався остаточно й назавжди і що тепер у тебе вже зовсім інше життя.
– Ви дуже добра, – сказав Валерко, – спасибі.
– Пий чай, – ласкаво сказала Рахіль Ісаківна, – і давай побалакаємо про що-небудь приємніше.
– А про що? – спитав Валерко.
– Ну, наприклад, про те, чим ти цікавишся та які в тебе захоплення.
– Та ніяких особливих…
– Так не буває. Кожна людина чим-небудь цікавиться більше за все інше. У нас от Карік, наприклад, захоплюється музикою, шахами, читати любить…
– Ну, читати і я люблю, тільки, звісно ж, не ті нісенітниці, що їх у школі проходять.
Рахіль Ісаківна уважно подивилася на нього і промовила, сумно схиливши голову:
– Я розумію тебе, це абсолютно закономірно й не дивно. Карік у мене теж не любить літератури, яка дається шкільною програмою, хоч і читає те, що задають, бо не хоче погані оцінки одержувати. Більшість школярів називає нісенітницями твори Чехова, Гоголя, Тургенєва, не кажучи вже про Толстого та Достоєвського. Це дуже сумно, однак вини дітей тут немає. Уся біда в тому, що в нашій радянській школі література викладається страшенно бездарно. Так було завжди: і за моєї юності, і тепер. У нас у кожному творі класиків насамперед шукається ідеологія, якої, як правило, там зовсім немає, а якщо і є, то далеко не в такому вигляді, в якому вона подається нашим дітям. От і виходить, що релігійного консерватора Лєскова і реакціонера Достоєвського ми проходимо в школі як передових демократів, базуючись на тому лише, що Раскольніков забив сокирою стару лихварку, а герої Лєскова завжди великі патріоти Росії. Але такий підхід до класичної літератури тільки перекручує її загальнолюдське значення, адже кожний літературний твір – це, передусім, характери персонажів, у яких так чи інакше відображається особа самого автора. А в нашій школі характери не вивчаються майже ніколи. У нас головний акцент на «для чого», а не на «чому». Ми не показуємо школярам глибин людської душі, не розповідаємо їм про те, яким красивим буває кохання героїв книг, якими гіркими бувають їхні розчарування і якими глибокими страждання, от через те література в школі й здається дітям нісенітницею. А крім того, ми тягнемо до шкільної програми такі твори, які дітям, хай навіть старшокласникам, читати ні в якому разі не можна. Раскольніков – герой не для школи, так само, як і Рахмєтов та Базаров. Знайомитись з такими патологічно сформованими типами може тільки доросла, зріла людина. У юних же душах Базарови та Раскольнікови залишають чорний слід, особливо якщо нам подають їх як позитивних героїв, тоді як вони звичайнісінькі маніяки. Література в школі – матерія дуже делікатна, тому й підходити до неї треба дуже обережно, постійно пам’ятаючи, що перший закон для будь-якого педагога – не нашкодь!  
Валерко слухав Рахіль Ісаківну, забувши про свій чай. Ще ніколи раніше йому не доводилось чути, щоб про літературу, найнудніший шкільний предмет після математики, говорили такі, здавалось би, звичайні і, разом з тим, незвичайні слова. Хлопець навіть не все зрозумів щодо консерваторів та реакціонерів, але в головному йому все стало ясно: якби літературу в їхній школі викладала Рахіль Ісаківна, то на ці уроки послухати її приходили б навіть з інших шкіл.
– Ну, а що ти читаєш для себе, крім того, що входить до шкільної програми? – спитала хазяйка, помітивши Валеркову зацікавленість.
– В основному детективи, – відповів хлопець. – Агату Крісті, Жоржа Сіменона, Юліана Семенова… Про мушкетерів люблю, фантастику, особливо Стругацьких та Лема.
– Що ж, це зовсім навіть не поганий літературний смак для підлітка твого віку, – сказала Рахіль Ісаківна. – А от у Стругацьких та Лема – які книги в них тобі найбільше подобаються?
– «Сталкер» і «Соляріс», – відповів Валерко, не вагаючись. Це й дійсно були його улюблені книги, які він встиг перечитати вже разів із десять.
– «Сталкер» – це фільм Тарковського, – усміхнувся Карік, – а роман Стругацьких по-іншому називається.
– Це неважно, – зауважила Рахіль Ісааківна дуже серйозно. – Важно те, що ти любиш ці книги, Валеро. Я, відверто кажучи, не чекала, що ти саме їх назвеш.
– А чому? – здивувався Валерко.
– Ну, хоча б тому, що ці романи, так само, як і фільми Тарковського на їхній основі, навіть учені мужі далеко не всі розуміють правильно.
– Я Тарковського теж не розумію, – признався хлопець. – Фільми в нього якісь… ні про що. А от книжки цікаві.
Рахіль Ісаківна добродушно засміялася.
– Коли-небудь, Валеро, – сказала вона, – я, може, дам тобі почитати вірші Арсенія Тарковського, батька режисера, і тоді, я впевнена, тобі все стане ясно у фільмах.
– А навіщо читати вірші, щоб зрозуміти фільми? – спитав хлопець.
– Річ у тому, – пояснила Рахіль Ісаківна, – що творчість батька зробила на творчість сина такий великий вплив, що одне без другого зрозуміти просто неможливо. От почитаєш, сам убачиш. Карік у нас теж Тарковського любить, хоча в його віці, здавалось би, треба читати тільки казки. А він називає їх безглуздими та примітивними, причому не тільки народні казки, а й чималі авторські. З усіх казкарів він у нас визнає лише Екзюпері і Уайльда – їхні твори він знає буквально напам’ять і може цитувати їх з будь-якого місця  і скільки завгодно. До речі, його ж батько в честь Уайльда Оскаром назвав. А взагалі Карік читає Вальтера Скота, Проспера Меріме, Стівенсона…
– Іще Олександра Гріна, – підказав хлопчик.  
– Правильно, як же я могла забути! – усміхнулася Рахіль Ісаківна. – Звичайно ж, якщо подумати, то всі ці книжки, бодай, зарано читати дев’ятирічному хлопчикові, але я не забороняю, тим більше що Карік у нас розумненький і все написане завжди сприймає належним чином. Тато його шести літ до школи віддав. Я думала, йому буде трудно вчитися, а він – нічого, наш Карік, хоча й наймолодший в класі – адже йому десять тільки на початку червня сповниться. – І бабуся ласкаво погладила Каріка по голові. – Тато знав, що син у нього такий же молодець, як і він сам. Моя Олена любила повторювати: такі люди, як мій Янек, мовляв, один раз на сто років народжуються. І це була чиста правда, можеш мені повірити. У нас в народі якось так прийнято вважати, що теща про зятя ніколи доброго слова не скаже, але я завжди казала, що мій зять – найкраща людина на світі. В дитинстві це був справжній вундеркінд, шкільну програму за неповні сім літ пройшов, математик був видатний, та ще й стільки іноземних мов знав… У нас тепер у коморі ціла гора різних іноземних журналів та газет після нього залишилася. Карік любить їх іноді перегортувати… Так, таких людей, яким був Каріків тато, не часто зустрінеш…
– А чому ви кажете «тато був»? – тихо спитав Валерко. – Хіба він?..
– Ах, правда, я ж тобі про це не сказала, – сумно зітхнула Рахіль Ісаківна. – Він на нашому заводі працював разом із дружиною, мамою Каріка. Там катастрофа відбулася, резервуар з кислотою прорвало, п’ятнадцять тон на підлогу вилилось. От їх обох і спалило…
Валерко пам’ятав цю катастрофу. Та й, напевно, не було в Білославі людини, яка б її не пам’ятала. Незважаючи на те що офіційно ні в газетах, ні по телевізору, ні по радіо нічого тоді не повідомлялось, кожний у місті дізнався про цей трагічний випадок того ж дня і напівголосно, потайки, став обмірковувати його на своїх кухнях. Казали, що жертв було дуже багато, а опечених – ще більше. Словом, із трьох цехів жодної цілої людини не залишилося. Про це ж згодом розповідав Валеркові й батько, якому вдалося побачити наслідки катастрофи на власні очі, бо його разом з усіма іншими слюсарями міста кинули тоді на терміновий ремонт зіпсованого заводського обладнання. «Цікаво, – сміявся тоді Валерків батько, – кого тепер, у зв’язку із цією бідою, оголосять у нас диверсантами та ворогами народу? Чи, може, все на агентів американського імперіалізму звалять? А що? Років із тридцять тому назад слюсарів би перших розстріляли як свідків, а тепер ні, тепер часи не ті. Тепер сказали тільки: не балакай зайвого, Серію Батьковичу, та й годі. Не те життя стало. Що не кажи, а не те. От ти знаєш, Валерію, за що твій дід покійний п’ятнадцять років у таборі відсидів? А просто за те, що якось раз під п’яну лавочку назвав товариша Берію батьком усіх дітей Москви. Ха-ха. Ось тобі й анекдот з нашого славного минулого».
– То, значить, ви так удвох і живете? – спитав Валерко, дивлячись на притихлого, понурого Каріка.
– Так і живемо, – кивнула Рахіль Ісаківна. – Залишилися ми з Каріком самі одні.
– І що ж, у вас більше родичів немає?
– Чому ж? Є, та тільки дуже далеко. Карікова тітка, його тата сестра, живе на півночі, за полярним колом. Мій середній син Осип оселився на Сахаліні, а менший в армії відслужив, оженився та й лишився жити в Таджикистані. Але вони всі нам допомагають, чим можуть: іноді грошима, а іноді й просто добрим словом. Еммануїл мій, наприклад, з півдня нам завжди овочі та фрукти присилає. Там навіть узимку отакі дині та кавуни.
Вона помовчала трохи, а тоді спитала:
– А твої батьки живі?
– Еге ж, живі, – відповів Валерко. – Тато слюсар, а мама – залізнична провідниця. Робота теж – зовсім вдома не буває, усе життя на колесах…
– Це велике щастя, коли в людини живі батьки, – промовила Рахіль Ісаківна, допиваючи свій уже зовсім холодний чай. – Та тільки що це ми всі якось засумували? – неначе схаменулася вона й подивилася на хлопця якось винувато, зовсім так же, як нещодавно дивився на нього Карік. – От бачиш, Валеро, яка в нас бесіда для першого знайомства вийшла: ти нам про свої біди розповів, ми тобі – про свої. Але це нічого, це навіть добре, коли знайомство починається отак. Давайте іще по скляночці чаю, а потім Карік заграє нам що-небудь веселе, щоб настрій підвищити. Ти не проти, Валеро?
Валерко, звичайно ж, був не проти.
Рейтинг: 0 40 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
135
116
109
Осень-чародейка 29 октября 2018 (Анна Гирик)
107
96
96
93
Я не верю 26 октября 2018 (Сергей Гридин)
91
89
88
82
78
78
75
71
69
69
67
65
65
64
64
63
57
А ЗНАЕШЬ... 26 октября 2018 (Рената Юрьева)
57
55
54
45
45
44