ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 7

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 7

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
7.
 
Змійка на куртці, як завжди, не хотіла зашморгуватись. Зосереджено й сердито воюючи з нею, Валерко стояв біля роздягальні, коли раптом хтось ззаду обережно доторкнувся до його ліктя. Хлопець так замислився над своєю неприємною роботою, що цей легкий дотик злякав його. Здригнувшись, він різко повернувся, чомусь насамперед подумавши про Льов‑Льовича та його останні слова, одначе перед собою він раптом убачив того, кого менш за все сподівався убачити. Перед ним стояв Карік у красивому чорному плащику і в якомусь старорежимному блакитному береті на голові й усміхався засоромлено й винувато, дивлячись своїми чарівними зеленими очима.
Щось сталося з Валерком – щось таке, чого ніколи раніше не бувало і чого він зовсім не міг зрозуміти: кров кинулася йому в обличчя, щоки зашарілися, серце заколотилося так, що ледь не вистрибнуло з грудей через горло, а пальці рук чомусь раптом зробилися холодними й мокрими, як крига. Насилу впоравшись із своїм несподіваним хвилюванням, Валерко напустив на себе суворість і хмурно подивився на Каріка, страшенно боячись, що хлопчик встиг усе ж таки помітити наглий прорив його почуттів.
– Добрий день, – сказав Карік і опустив очі, мов сором’язлива дівчина.
– Привіт, – відповів Валерко. – Тобі чого?
– Прости, будь ласка, але мені треба тобі сказати… – промовив хлопчик і замовк, переступаючи з ноги на ногу.
– Що сказати? – нетерпеливо спитав Валерко.
– Та я… – хлопчик знову усміхнувся, явно переборюючи тяжку соромливість, – ну, словом, я розповів бабусі про гроші і про те, як ти мене виручив.
– Ну і що? Я ж сказав, що віддавати не треба.
– Та ні, я не про це…
– Ну, а чого тоді? Та не зволікай, скажи толком!
Карік зовсім збентежився, зашарівся і, набравши повні груди повітря, видихнув:
– Словом, бабуся дуже просить тебе прийти до нас у гості обідати.
– У гості? – розширив очі Валерко.
– Ага… Завтра неділя, приходь на другу годину. – Карік передихнув, поправив свій берет і спитав: – То прийдеш?
– От іще! – пирхнув Валерко. – Певна річ, не прийду!
– А чому‑у? – розчаровано протягнув хлопчик.
Валерко взагалі й сам не знав чому. Хмурно оглянувши Каріка, він пробурмотів:
– Чого я прийду? Що я тобі за друг? Ми, можна сказати, й незнайомі зовсім…
– От і познайомимось! – усміхнувся Карік. – Приходь, будь ласка. Бабуся дуже засумує, якщо ти не прийдеш. І я теж.
– І ти теж?
– І я теж, – повторив Карік. – Ми мешкаємо на вулиці Боткіна, дім 14, квартира 9. Це біля парку, знаєш?
– Та начебто знаю, – кивнув Валерко. – А ми, виходить, із тобою майже сусіди. Я на Петропавлівській мешкаю, з другого боку того ж парку.
– Ну, тим більше, чому б тобі тоді не прийти? П’ять хвилин ходьби, якщо навпростець через парк. Приходь, гаразд? Ми чекатимемо.
– Подумаю… – пробурчав Валерко.  

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430512

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430512 выдан для произведения: 7.
 
Змійка на куртці, як завжди, не хотіла зашморгуватись. Зосереджено й сердито воюючи з нею, Валерко стояв біля роздягальні, коли раптом хтось ззаду обережно доторкнувся до його ліктя. Хлопець так замислився над своєю неприємною роботою, що цей легкий дотик злякав його. Здригнувшись, він різко повернувся, чомусь насамперед подумавши про Льов‑Льовича та його останні слова, одначе перед собою він раптом убачив того, кого менш за все сподівався убачити. Перед ним стояв Карік у красивому чорному плащику і в якомусь старорежимному блакитному береті на голові й усміхався засоромлено й винувато, дивлячись своїми чарівними зеленими очима.
Щось сталося з Валерком – щось таке, чого ніколи раніше не бувало і чого він зовсім не міг зрозуміти: кров кинулася йому в обличчя, щоки зашарілися, серце заколотилося так, що ледь не вистрибнуло з грудей через горло, а пальці рук чомусь раптом зробилися холодними й мокрими, як крига. Насилу впоравшись із своїм несподіваним хвилюванням, Валерко напустив на себе суворість і хмурно подивився на Каріка, страшенно боячись, що хлопчик встиг усе ж таки помітити наглий прорив його почуттів.
– Добрий день, – сказав Карік і опустив очі, мов сором’язлива дівчина.
– Привіт, – відповів Валерко. – Тобі чого?
– Прости, будь ласка, але мені треба тобі сказати… – промовив хлопчик і замовк, переступаючи з ноги на ногу.
– Що сказати? – нетерпеливо спитав Валерко.
– Та я… – хлопчик знову усміхнувся, явно переборюючи тяжку соромливість, – ну, словом, я розповів бабусі про гроші і про те, як ти мене виручив.
– Ну і що? Я ж сказав, що віддавати не треба.
– Та ні, я не про це…
– Ну, а чого тоді? Та не зволікай, скажи толком!
Карік зовсім збентежився, зашарівся і, набравши повні груди повітря, видихнув:
– Словом, бабуся дуже просить тебе прийти до нас у гості обідати.
– У гості? – розширив очі Валерко.
– Ага… Завтра неділя, приходь на другу годину. – Карік передихнув, поправив свій берет і спитав: – То прийдеш?
– От іще! – пирхнув Валерко. – Певна річ, не прийду!
– А чому‑у? – розчаровано протягнув хлопчик.
Валерко взагалі й сам не знав чому. Хмурно оглянувши Каріка, він пробурмотів:
– Чого я прийду? Що я тобі за друг? Ми, можна сказати, й незнайомі зовсім…
– От і познайомимось! – усміхнувся Карік. – Приходь, будь ласка. Бабуся дуже засумує, якщо ти не прийдеш. І я теж.
– І ти теж?
– І я теж, – повторив Карік. – Ми мешкаємо на вулиці Боткіна, дім 14, квартира 9. Це біля парку, знаєш?
– Та начебто знаю, – кивнув Валерко. – А ми, виходить, із тобою майже сусіди. Я на Петропавлівській мешкаю, з другого боку того ж парку.
– Ну, тим більше, чому б тобі тоді не прийти? П’ять хвилин ходьби, якщо навпростець через парк. Приходь, гаразд? Ми чекатимемо.
– Подумаю… – пробурчав Валерко.
Рейтинг: 0 11 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
139
118
109
Осень-чародейка 29 октября 2018 (Анна Гирик)
100
95
93
Я не верю 26 октября 2018 (Сергей Гридин)
89
88
82
80
78
75
72
71
71
67
Ноябрь 1 ноября 2018 (Галина Карташова)
65
65
64
64
64
61
60
57
А ЗНАЕШЬ... 26 октября 2018 (Рената Юрьева)
57
55
54
48
45
45