ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 6

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 6

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
6.
 
Під час наступної перерви Валерко підстеріг Льов‑Льовича, коли той із своїм класом переходив з одного кабінету в другий, наздогнав його і, зловивши за лікоть, примусив зупинитися.
– Тобі чого? – хмурно спитав Льов‑Льович.
– Льовушко! Добрий день, Льовушко! – надзвичайно солодким голосом промовив Валерко, пильно дивлячись у червоне, покрите великими гнійниками коняче обличчя свого колишнього однокласника і кореша. – Чому ж ти такий суворий, із старим другом по-людськи поздоровкатися не хочеш?
– Ти мені такий же друг, як я тобі підтирка, – пробурчав Льов‑Льович. – Розійшлися наші доріжки, куме, розійшлися.
– Ну, це, мабуть, ти так думаєш, – усміхнувся Валерко, – а я ось якраз із тобою про одне важливе діло побалакати хочу.
– У мене з тобою спільних діл немає.
– Ну, це ще невідомо. Добряче діло, слово честі, вигідне. Побалакати б, га, Льовушко?
– Саме тепер? Перерва ж коротка, десять хвилин усього…
– З яких це часів ти на уроки за дзвінком ходиш? Та я тебе й не затримаю надовго. Мені б тільки пару слів.
– Ну, гаразд, побалакаємо, – згодився Льов‑Льович, хвилинку помовчавши. – Де?
– Та тут, за ріжком.
Удвох вони спустилися на перший поверх, вийшли зі школи і завернули за ріг, де стояв великий кривобокий дерев’яний сарай нікому не відомого призначення. Школярі цей сарай дуже любили й поважали, і причина тут була зовсім проста: річ у тому, що місце між цим сараєм та високою глухою бетонною шкільною огорожею було напрочуд підхоже для так званих «секретних справ», які в кожного учня були свої. Сюди приходили, наприклад, битися на кулаках, щоб відстояти перед суперником  свої права; тут же, на стіні, було крейдою накреслено мішень, щоб кидати в неї ножа (робити це на очах в усіх було, звичайно ж, заборонено); тут же нерідко збиралися, щоб грати в карти на гроші, а якось раз у цьому затишному місці навіть зловили двох першокласників, які курили й займалися непристойними ділами. Отже в оце чудове місце Валерко тепер і завів Льов‑Льовича.
– Ну, про що балакатимемо? – спитав Льов‑Льович, недовірливо дивлячись на Валерка.
– Я думав, ти порозумнішав, Льовушко, – почав той, крутячи між пальцями комсомольський значок на піджаку співрозмовника. – Я думав, що ти тепер дрібницями не займаєшся, а ти, виходить, все по-старому живеш, малюків лоскочеш…
– Ти це про що? – нахмурився Льов‑Льович.
– Не розумієш?
– Ні.
– Це я про той червонець, що ти його в пацана з портфеля спер. Ай‑яй‑яй, Льовушко, як негарно! Ось ти комсомолець, значка на грудях носиш, а сам маленьких кривдиш. А партія, між іншим, вчить нас захищати слабких.
– Ти що, виховальну бесіду зі мною проводити сюди прийшов? – огризнувся Льов‑Льович.
– Усе може бути. Подарував би ти мені того червонця, га, Льовушко?
– Тобі що, грошей позичити треба? То так би й казав відразу.
– Та ні, ти мене не зрозумів. Адже я сказав не «позичити», а «подарувати». Це велика різниця.
– З якої це радості я тобі даруватиму?
– Та хоч би тому, що той червонець – мій.
– Як це твій?
– Та отак, мій та й шабаш! Ти його з портфеля в пацана свиснув, а мені його довелось із власної кишені викласти, і вони всім класом до музею за мій рахунок пішли. Отже й виходить, що ти мій боржник, Льовушко.
Льов‑ЛЬович раптом якось весь затрясся, а потім ляпнув себе долонями по боках і заіржав, мов скажений.
– Отепер я розумію! – простогнав він крізь сміх.
– Що ти розумієш, дебільненький? – сердито спитав Валерко.
– Усе розумію! Пацан наскаржився, а тебе за цю історію потягли! Авжеж! Хто ж іще може гроші украсти, як не всім відомий хуліган Перепупок із сьомого‑бе!
– Слухай, ти, бидло фурункульозне! – Валерко схопив Льов‑Льовича за піджак. – Ти краще заткнися, чуєш? Жени червонця, дебіле недорозвинений! Чи, може, ти його вже весь за карточні борги спустив?
– Да пошо‑ол ти!.. – протягнув Льов‑Льович, погордливо скрививши рота.
Тоді Валерко відхилив його від себе, розмахнувся й заїхав йому кулаком у щелепу. Льов‑Льович гепнувся спиною об стінку сараю, завив і стиснув підборіддя долонями.
– Ах, ти так?! Своїх бити?! – проскавулів він, із ненавистю дивлячись на Валерка.
– Ти ж сам нещодавно сказав, що наші доріжки розійшлися, – криво усміхнувся той. – Отже, ми з тобою вже давно не свої. Ні?
– Я тобі ще це пригадаю, гнидо!
– Що ти мені пригадаєш?
– Поплачеш іще! Нас багато, ти один – навіть пьорнуть не дадим!
І Льов‑Льович заматюкався страшенними словами, розмазуючи по щоках сльози.
– Дивитися на тебе гидко, – сказав Валерко. – Хоч і звуть тебе Левом, а характер у тебе, мов у облізлої смердючої гієни.
І, сказавши це, він плюнув собі під ноги і, повернувшись спиною до Льов‑Льовича, пішов геть.
   

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430510

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430510 выдан для произведения: 6.
 
Під час наступної перерви Валерко підстеріг Льов‑Льовича, коли той із своїм класом переходив з одного кабінету в другий, наздогнав його і, зловивши за лікоть, примусив зупинитися.
– Тобі чого? – хмурно спитав Льов‑Льович.
– Льовушко! Добрий день, Льовушко! – надзвичайно солодким голосом промовив Валерко, пильно дивлячись у червоне, покрите великими гнійниками коняче обличчя свого колишнього однокласника і кореша. – Чому ж ти такий суворий, із старим другом по-людськи поздоровкатися не хочеш?
– Ти мені такий же друг, як я тобі підтирка, – пробурчав Льов‑Льович. – Розійшлися наші доріжки, куме, розійшлися.
– Ну, це, мабуть, ти так думаєш, – усміхнувся Валерко, – а я ось якраз із тобою про одне важливе діло побалакати хочу.
– У мене з тобою спільних діл немає.
– Ну, це ще невідомо. Добряче діло, слово честі, вигідне. Побалакати б, га, Льовушко?
– Саме тепер? Перерва ж коротка, десять хвилин усього…
– З яких це часів ти на уроки за дзвінком ходиш? Та я тебе й не затримаю надовго. Мені б тільки пару слів.
– Ну, гаразд, побалакаємо, – згодився Льов‑Льович, хвилинку помовчавши. – Де?
– Та тут, за ріжком.
Удвох вони спустилися на перший поверх, вийшли зі школи і завернули за ріг, де стояв великий кривобокий дерев’яний сарай нікому не відомого призначення. Школярі цей сарай дуже любили й поважали, і причина тут була зовсім проста: річ у тому, що місце між цим сараєм та високою глухою бетонною шкільною огорожею було напрочуд підхоже для так званих «секретних справ», які в кожного учня були свої. Сюди приходили, наприклад, битися на кулаках, щоб відстояти перед суперником  свої права; тут же, на стіні, було крейдою накреслено мішень, щоб кидати в неї ножа (робити це на очах в усіх було, звичайно ж, заборонено); тут же нерідко збиралися, щоб грати в карти на гроші, а якось раз у цьому затишному місці навіть зловили двох першокласників, які курили й займалися непристойними ділами. Отже в оце чудове місце Валерко тепер і завів Льов‑Льовича.
– Ну, про що балакатимемо? – спитав Льов‑Льович, недовірливо дивлячись на Валерка.
– Я думав, ти порозумнішав, Льовушко, – почав той, крутячи між пальцями комсомольський значок на піджаку співрозмовника. – Я думав, що ти тепер дрібницями не займаєшся, а ти, виходить, все по-старому живеш, малюків лоскочеш…
– Ти це про що? – нахмурився Льов‑Льович.
– Не розумієш?
– Ні.
– Це я про той червонець, що ти його в пацана з портфеля спер. Ай‑яй‑яй, Льовушко, як негарно! Ось ти комсомолець, значка на грудях носиш, а сам маленьких кривдиш. А партія, між іншим, вчить нас захищати слабких.
– Ти що, виховальну бесіду зі мною проводити сюди прийшов? – огризнувся Льов‑Льович.
– Усе може бути. Подарував би ти мені того червонця, га, Льовушко?
– Тобі що, грошей позичити треба? То так би й казав відразу.
– Та ні, ти мене не зрозумів. Адже я сказав не «позичити», а «подарувати». Це велика різниця.
– З якої це радості я тобі даруватиму?
– Та хоч би тому, що той червонець – мій.
– Як це твій?
– Та отак, мій та й шабаш! Ти його з портфеля в пацана свиснув, а мені його довелось із власної кишені викласти, і вони всім класом до музею за мій рахунок пішли. Отже й виходить, що ти мій боржник, Льовушко.
Льов‑ЛЬович раптом якось весь затрясся, а потім ляпнув себе долонями по боках і заіржав, мов скажений.
– Отепер я розумію! – простогнав він крізь сміх.
– Що ти розумієш, дебільненький? – сердито спитав Валерко.
– Усе розумію! Пацан наскаржився, а тебе за цю історію потягли! Авжеж! Хто ж іще може гроші украсти, як не всім відомий хуліган Перепупок із сьомого‑бе!
– Слухай, ти, бидло фурункульозне! – Валерко схопив Льов‑Льовича за піджак. – Ти краще заткнися, чуєш? Жени червонця, дебіле недорозвинений! Чи, може, ти його вже весь за карточні борги спустив?
– Да пошо‑ол ти!.. – протягнув Льов‑Льович, погордливо скрививши рота.
Тоді Валерко відхилив його від себе, розмахнувся й заїхав йому кулаком у щелепу. Льов‑Льович гепнувся спиною об стінку сараю, завив і стиснув підборіддя долонями.
– Ах, ти так?! Своїх бити?! – проскавулів він, із ненавистю дивлячись на Валерка.
– Ти ж сам нещодавно сказав, що наші доріжки розійшлися, – криво усміхнувся той. – Отже, ми з тобою вже давно не свої. Ні?
– Я тобі ще це пригадаю, гнидо!
– Що ти мені пригадаєш?
– Поплачеш іще! Нас багато, ти один – навіть пьорнуть не дадим!
І Льов‑Льович заматюкався страшенними словами, розмазуючи по щоках сльози.
– Дивитися на тебе гидко, – сказав Валерко. – Хоч і звуть тебе Левом, а характер у тебе, мов у облізлої смердючої гієни.
І, сказавши це, він плюнув собі під ноги і, повернувшись спиною до Льов‑Льовича, пішов геть.
 
Рейтинг: +1 24 просмотра
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
139
118
109
Осень-чародейка 29 октября 2018 (Анна Гирик)
100
95
93
Я не верю 26 октября 2018 (Сергей Гридин)
89
88
82
80
78
75
72
71
71
67
Ноябрь 1 ноября 2018 (Галина Карташова)
66
65
65
64
64
64
61
60
57
55
54
48
45
45