ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 6

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 6

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
6.
 
Під час наступної перерви Валерко підстеріг Льов‑Льовича, коли той із своїм класом переходив з одного кабінету в другий, наздогнав його і, зловивши за лікоть, примусив зупинитися.
– Тобі чого? – хмурно спитав Льов‑Льович.
– Льовушко! Добрий день, Льовушко! – надзвичайно солодким голосом промовив Валерко, пильно дивлячись у червоне, покрите великими гнійниками коняче обличчя свого колишнього однокласника і кореша. – Чому ж ти такий суворий, із старим другом по-людськи поздоровкатися не хочеш?
– Ти мені такий же друг, як я тобі підтирка, – пробурчав Льов‑Льович. – Розійшлися наші доріжки, куме, розійшлися.
– Ну, це, мабуть, ти так думаєш, – усміхнувся Валерко, – а я ось якраз із тобою про одне важливе діло побалакати хочу.
– У мене з тобою спільних діл немає.
– Ну, це ще невідомо. Добряче діло, слово честі, вигідне. Побалакати б, га, Льовушко?
– Саме тепер? Перерва ж коротка, десять хвилин усього…
– З яких це часів ти на уроки за дзвінком ходиш? Та я тебе й не затримаю надовго. Мені б тільки пару слів.
– Ну, гаразд, побалакаємо, – згодився Льов‑Льович, хвилинку помовчавши. – Де?
– Та тут, за ріжком.
Удвох вони спустилися на перший поверх, вийшли зі школи і завернули за ріг, де стояв великий кривобокий дерев’яний сарай нікому не відомого призначення. Школярі цей сарай дуже любили й поважали, і причина тут була зовсім проста: річ у тому, що місце між цим сараєм та високою глухою бетонною шкільною огорожею було напрочуд підхоже для так званих «секретних справ», які в кожного учня були свої. Сюди приходили, наприклад, битися на кулаках, щоб відстояти перед суперником  свої права; тут же, на стіні, було крейдою накреслено мішень, щоб кидати в неї ножа (робити це на очах в усіх було, звичайно ж, заборонено); тут же нерідко збиралися, щоб грати в карти на гроші, а якось раз у цьому затишному місці навіть зловили двох першокласників, які курили й займалися непристойними ділами. Отже в оце чудове місце Валерко тепер і завів Льов‑Льовича.
– Ну, про що балакатимемо? – спитав Льов‑Льович, недовірливо дивлячись на Валерка.
– Я думав, ти порозумнішав, Льовушко, – почав той, крутячи між пальцями комсомольський значок на піджаку співрозмовника. – Я думав, що ти тепер дрібницями не займаєшся, а ти, виходить, все по-старому живеш, малюків лоскочеш…
– Ти це про що? – нахмурився Льов‑Льович.
– Не розумієш?
– Ні.
– Це я про той червонець, що ти його в пацана з портфеля спер. Ай‑яй‑яй, Льовушко, як негарно! Ось ти комсомолець, значка на грудях носиш, а сам маленьких кривдиш. А партія, між іншим, вчить нас захищати слабких.
– Ти що, виховальну бесіду зі мною проводити сюди прийшов? – огризнувся Льов‑Льович.
– Усе може бути. Подарував би ти мені того червонця, га, Льовушко?
– Тобі що, грошей позичити треба? То так би й казав відразу.
– Та ні, ти мене не зрозумів. Адже я сказав не «позичити», а «подарувати». Це велика різниця.
– З якої це радості я тобі даруватиму?
– Та хоч би тому, що той червонець – мій.
– Як це твій?
– Та отак, мій та й шабаш! Ти його з портфеля в пацана свиснув, а мені його довелось із власної кишені викласти, і вони всім класом до музею за мій рахунок пішли. Отже й виходить, що ти мій боржник, Льовушко.
Льов‑ЛЬович раптом якось весь затрясся, а потім ляпнув себе долонями по боках і заіржав, мов скажений.
– Отепер я розумію! – простогнав він крізь сміх.
– Що ти розумієш, дебільненький? – сердито спитав Валерко.
– Усе розумію! Пацан наскаржився, а тебе за цю історію потягли! Авжеж! Хто ж іще може гроші украсти, як не всім відомий хуліган Перепупок із сьомого‑бе!
– Слухай, ти, бидло фурункульозне! – Валерко схопив Льов‑Льовича за піджак. – Ти краще заткнися, чуєш? Жени червонця, дебіле недорозвинений! Чи, може, ти його вже весь за карточні борги спустив?
– Да пошо‑ол ти!.. – протягнув Льов‑Льович, погордливо скрививши рота.
Тоді Валерко відхилив його від себе, розмахнувся й заїхав йому кулаком у щелепу. Льов‑Льович гепнувся спиною об стінку сараю, завив і стиснув підборіддя долонями.
– Ах, ти так?! Своїх бити?! – проскавулів він, із ненавистю дивлячись на Валерка.
– Ти ж сам нещодавно сказав, що наші доріжки розійшлися, – криво усміхнувся той. – Отже, ми з тобою вже давно не свої. Ні?
– Я тобі ще це пригадаю, гнидо!
– Що ти мені пригадаєш?
– Поплачеш іще! Нас багато, ти один – навіть пьорнуть не дадим!
І Льов‑Льович заматюкався страшенними словами, розмазуючи по щоках сльози.
– Дивитися на тебе гидко, – сказав Валерко. – Хоч і звуть тебе Левом, а характер у тебе, мов у облізлої смердючої гієни.
І, сказавши це, він плюнув собі під ноги і, повернувшись спиною до Льов‑Льовича, пішов геть.
 

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430510

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430510 выдан для произведения: 6.
 
Під час наступної перерви Валерко підстеріг Льов‑Льовича, коли той із своїм класом переходив з одного кабінету в другий, наздогнав його і, зловивши за лікоть, примусив зупинитися.
– Тобі чого? – хмурно спитав Льов‑Льович.
– Льовушко! Добрий день, Льовушко! – надзвичайно солодким голосом промовив Валерко, пильно дивлячись у червоне, покрите великими гнійниками коняче обличчя свого колишнього однокласника і кореша. – Чому ж ти такий суворий, із старим другом по-людськи поздоровкатися не хочеш?
– Ти мені такий же друг, як я тобі підтирка, – пробурчав Льов‑Льович. – Розійшлися наші доріжки, куме, розійшлися.
– Ну, це, мабуть, ти так думаєш, – усміхнувся Валерко, – а я ось якраз із тобою про одне важливе діло побалакати хочу.
– У мене з тобою спільних діл немає.
– Ну, це ще невідомо. Добряче діло, слово честі, вигідне. Побалакати б, га, Льовушко?
– Саме тепер? Перерва ж коротка, десять хвилин усього…
– З яких це часів ти на уроки за дзвінком ходиш? Та я тебе й не затримаю надовго. Мені б тільки пару слів.
– Ну, гаразд, побалакаємо, – згодився Льов‑Льович, хвилинку помовчавши. – Де?
– Та тут, за ріжком.
Удвох вони спустилися на перший поверх, вийшли зі школи і завернули за ріг, де стояв великий кривобокий дерев’яний сарай нікому не відомого призначення. Школярі цей сарай дуже любили й поважали, і причина тут була зовсім проста: річ у тому, що місце між цим сараєм та високою глухою бетонною шкільною огорожею було напрочуд підхоже для так званих «секретних справ», які в кожного учня були свої. Сюди приходили, наприклад, битися на кулаках, щоб відстояти перед суперником  свої права; тут же, на стіні, було крейдою накреслено мішень, щоб кидати в неї ножа (робити це на очах в усіх було, звичайно ж, заборонено); тут же нерідко збиралися, щоб грати в карти на гроші, а якось раз у цьому затишному місці навіть зловили двох першокласників, які курили й займалися непристойними ділами. Отже в оце чудове місце Валерко тепер і завів Льов‑Льовича.
– Ну, про що балакатимемо? – спитав Льов‑Льович, недовірливо дивлячись на Валерка.
– Я думав, ти порозумнішав, Льовушко, – почав той, крутячи між пальцями комсомольський значок на піджаку співрозмовника. – Я думав, що ти тепер дрібницями не займаєшся, а ти, виходить, все по-старому живеш, малюків лоскочеш…
– Ти це про що? – нахмурився Льов‑Льович.
– Не розумієш?
– Ні.
– Це я про той червонець, що ти його в пацана з портфеля спер. Ай‑яй‑яй, Льовушко, як негарно! Ось ти комсомолець, значка на грудях носиш, а сам маленьких кривдиш. А партія, між іншим, вчить нас захищати слабких.
– Ти що, виховальну бесіду зі мною проводити сюди прийшов? – огризнувся Льов‑Льович.
– Усе може бути. Подарував би ти мені того червонця, га, Льовушко?
– Тобі що, грошей позичити треба? То так би й казав відразу.
– Та ні, ти мене не зрозумів. Адже я сказав не «позичити», а «подарувати». Це велика різниця.
– З якої це радості я тобі даруватиму?
– Та хоч би тому, що той червонець – мій.
– Як це твій?
– Та отак, мій та й шабаш! Ти його з портфеля в пацана свиснув, а мені його довелось із власної кишені викласти, і вони всім класом до музею за мій рахунок пішли. Отже й виходить, що ти мій боржник, Льовушко.
Льов‑ЛЬович раптом якось весь затрясся, а потім ляпнув себе долонями по боках і заіржав, мов скажений.
– Отепер я розумію! – простогнав він крізь сміх.
– Що ти розумієш, дебільненький? – сердито спитав Валерко.
– Усе розумію! Пацан наскаржився, а тебе за цю історію потягли! Авжеж! Хто ж іще може гроші украсти, як не всім відомий хуліган Перепупок із сьомого‑бе!
– Слухай, ти, бидло фурункульозне! – Валерко схопив Льов‑Льовича за піджак. – Ти краще заткнися, чуєш? Жени червонця, дебіле недорозвинений! Чи, може, ти його вже весь за карточні борги спустив?
– Да пошо‑ол ти!.. – протягнув Льов‑Льович, погордливо скрививши рота.
Тоді Валерко відхилив його від себе, розмахнувся й заїхав йому кулаком у щелепу. Льов‑Льович гепнувся спиною об стінку сараю, завив і стиснув підборіддя долонями.
– Ах, ти так?! Своїх бити?! – проскавулів він, із ненавистю дивлячись на Валерка.
– Ти ж сам нещодавно сказав, що наші доріжки розійшлися, – криво усміхнувся той. – Отже, ми з тобою вже давно не свої. Ні?
– Я тобі ще це пригадаю, гнидо!
– Що ти мені пригадаєш?
– Поплачеш іще! Нас багато, ти один – навіть пьорнуть не дадим!
І Льов‑Льович заматюкався страшенними словами, розмазуючи по щоках сльози.
– Дивитися на тебе гидко, – сказав Валерко. – Хоч і звуть тебе Левом, а характер у тебе, мов у облізлої смердючої гієни.
І, сказавши це, він плюнув собі під ноги і, повернувшись спиною до Льов‑Льовича, пішов геть.
 
 
Рейтинг: +1 77 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
117
117
112
105
103
102
101
89
НО... 2 апреля 2019 (Пронькина Татьяна)
88
84
Приходи! 2 апреля 2019 (Анна Гирик)
83
80
74
72
68
БУДЕТ МАЙ 29 марта 2019 (Рената Юрьева)
67
67
67
64
64
62
58
56
55
53
52
47
41
38
35