ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 5

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 5

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
5.
 
На другий день у школі під час великої перерви Валерко зловив за комір Васюка, коли той виходив з їдальні з недоїденою булочкою в руках.
– Ну чого? Ну пусти! – заверещав хлопчак, вириваючись.
– Не сіпайся, ти, дитино! – прикрикнув на нього Валерко. –Не бійся, бити не буду. Мені з тобою серйозно пошептатися треба.
Васюк убачив, що Валерко явно не жартує щодо «серйозно пошептатися», і тут же заспокоївся й заусміхався, видно, вдоволений тим, що дорослий хлопець хоче з ним, салажам, побалакати по секрету.
Валерко відвів його в куточок і, стараючись не виказувати свого хвилювання і виглядати байдужим, сказав:
– Я тут тебе спитати хотів, що за фрукт цей ваш староста?
– Наш староста? – здивовано перепитав Васюк, поперхнувшись своєю булочкою. – Оскар? А чого це ти ним зацікавився?
– Не твоє діло, салаго. Тебе питають, ти відповідай.
Васюк задумливо почухав свого покритого веснянками носа й промукав:
– М‑м‑м…
– Чого мукаєш? – Валерко сердито смикнув його за рукав.
– Ні, а все ж таки, чого це тобі раптом закортіло про нашого старосту? – хитрувато, мов горобець, схиливши на бік голову, спитав хлопчик.
– От я тобі зараз дам у вухо, тоді відразу зрозумієш.
– А я Коляну скажу.
– А я твого Коляна вузлом зав’яжу і на смітник викину.
– А я тоді мамі скажу.
– Ну, гаразд, – поступився йому Валерко. – Річ у тому, що дехто з моїх добрих знайомих хоче потайки навести про вашого старосту довідки.
Він сказав це просто так, аби тільки що-небудь сказати, без жодної задньої думки, однак Васюк раптом по-змовницькому хихикнув і підморгнув правим оком:
– А-а, ясно! Це, напевно, з тих знайомих, які вчора в нього гроші свиснули?
– Гроші? – Валерко, який зовсім не чекав, що розмова торкнеться цієї теми, відразу ж нашорошив вуха.
– Ага, ті гроші, що він їх на музей назбирав, – пояснив Васюк охоче. – Десятка з гаком, між іншим. Тільки ми до музею все-таки пішли. Карік десь гроші здобув, либонь свої заплатив.
– А-а… – протягнув Валерко. – Але все ж таки, що він за фрукт?
– Взагалі, його в нашому класі не полюбляють, – знову почав чухатися Васюк, – і знущаються з нього постійно, майже на кожній перерві.
– За що?
– Та так… – хлопчак відкусив від своєї булочки. – За те, що він зарозумілий відмінник і жид.
– Хто-хто? – суворо перепитав Валерко.
– Ну, єврей він, – пояснив Васюк.
– Тож отак і треба говорити, що єврей, а не жид! – Валерко замахнувся, щоб дати хлопчакові запотиличника, але, убачивши, як Васюк зморщився і втягнув голову в плечі, передумав і не вдарив. – От теж мені юний антисеміт знайшовсь!
– Юний хто? – не зрозумів Васюк.
– Дід Піхто! – проревів Валерко. – Євреї що, по-твоєму, не люди?
– А що я? Я нічого! – Васюк злякано подався назад. –Мені жодної різниці немає: хоч єврей, хоч японець… Та я його й не чіпаю зовсім. Це Михасько все…
– Знаю я тебе, соплю їжакову! Ну, далі що?
– А що далі?
– Та ти ж мені про нього ще й не розповів нічого!
– А чого тут розповідати? – знизав плечима Васюк і доїв свою булочку. – Пацан як пацан. Порядний, одним словом. Музикою займається, на піаніно грає, іноземні мови там різні вивчає, книжки читає якісь ідіотські – казки з поганим кінцем йому, ач, подобаються. Зате на турніку два рази підтягнутися не може і у футбол грати зовсім не вміє. По м’ячу ногою влучити – це для нього перша проблема. А коли при ньому починають про дівчаток, то він аж весь шаріється, неначе не знає, звідки діти беруться. Ну, а якщо щиро казати, то він розумний, страшенно розумний – правда, правда! Що не спитай, про все відповість, навіть про таке, чого ми ще й не проходили. А на уроки німецької мови йому й зовсім дозволяють не ходити.
– Ось як? Це чому?
– Та тому що він по-німецькому більше за нашу вчительку знає. Недаремно ж у нас усі сміються: наш Карік, мовляв, хоч і карлик, а голова в нього, як у Ейнштейна. Марина Павлівна його боїться, бо він по дойчу краще, ніж ми з тобою  по-українськи, шпрехає, а вона його зовсім ніхт ферштейн, от і відпускає його зі своїх уроків, щоб інші не помітили, що вона в німецькій мові, як порося в помаранчах. Тільки ми все ж таки помічаємо, не сліпі ж!
– Ясно! – реготнув Валерко. – От бачиш, скільки всього корисного можна про людину почути, якщо спитати Васюка Слободенка! Але хто ж у вашого старости все ж таки гроші свиснув? Щось ти мені про це поки що нічого не сказав.
– А ти сам хіба не в курсі? – здивовано звів на нього очі хлопчак. – Я думав, ти знаєш…
– А звідкіля мені знати?
– Та бре-ешеш ти все!
– Слово честі, не брешу! Ну, хто свиснув?
– А якщо ти тут не при чому, то навіщо тобі й знати?
– Ти мені баки не забивай! Відповідай до пуття!
– Ага-а, я скажу, а мені потім по карку…
– А за пару цигарок скажеш?
Васюк насупився, закусивши нижню губу, помовчав хвилинку, обдумуючи привабливу пропозицію, а тоді гірко зітхнув і промовив:
– Льов‑Льович це.
– Льов‑Льович? – перепитав Валерко. – Хм… А я думав, він порозумнішав, малюків трусити перестав.
– Та йому гроші нащось потрібні були, – пояснив Васюк. – В карти він програв, чи що… А тут йому саме й шепнули про Каріків портфель.
– Хто шепнув? Не ти?
– Та ні-і, мене це не стосується! Чого я? – злякано закліпав очима Васюк.  
– Добре, вірю, – Валерко дістав з кишені свого піджака дві цигарки з п’яті, що залишилися в нього ще з минулого тижня, і крадькома, щоб ніхто зайвий не бачив, засунув їх до кишені Васюкових брюк. – На, заробив!
– Дай ще одну – скажу, хто шепнув, – запропонував заповзятливий хлопчак.
– Не обов’язково, – хмурно відповів Валерко. – Ох, і продажна ж ти душа, Васюче! Такий маленький, а вже таке гімно! За тютюн маму рідну продаси.
– А чого я?.. – знову закліпав Васюк, не розуміючи, чим не догодив Валеркові.
– А нічого! – Валерко відштовхнув його від себе. – Щезни! Ну, йди, гуляй!
Васюк усміхнувся, відбіг на безпечну відстань і, зупинившись, здаля показав Валеркові свій тонкий малиновий язик.

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430509

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430509 выдан для произведения: 5.
 
На другий день у школі під час великої перерви Валерко зловив за комір Васюка, коли той виходив з їдальні з недоїденою булочкою в руках.
– Ну чого? Ну пусти! – заверещав хлопчак, вириваючись.
– Не сіпайся, ти, дитино! – прикрикнув на нього Валерко. –Не бійся, бити не буду. Мені з тобою серйозно пошептатися треба.
Васюк убачив, що Валерко явно не жартує щодо «серйозно пошептатися», і тут же заспокоївся й заусміхався, видно, вдоволений тим, що дорослий хлопець хоче з ним, салажам, побалакати по секрету.
Валерко відвів його в куточок і, стараючись не виказувати свого хвилювання і виглядати байдужим, сказав:
– Я тут тебе спитати хотів, що за фрукт цей ваш староста?
– Наш староста? – здивовано перепитав Васюк, поперхнувшись своєю булочкою. – Оскар? А чого це ти ним зацікавився?
– Не твоє діло, салаго. Тебе питають, ти відповідай.
Васюк задумливо почухав свого покритого веснянками носа й промукав:
– М‑м‑м…
– Чого мукаєш? – Валерко сердито смикнув його за рукав.
– Ні, а все ж таки, чого це тобі раптом закортіло про нашого старосту? – хитрувато, мов горобець, схиливши на бік голову, спитав хлопчик.
– От я тобі зараз дам у вухо, тоді відразу зрозумієш.
– А я Коляну скажу.
– А я твого Коляна вузлом зав’яжу і на смітник викину.
– А я тоді мамі скажу.
– Ну, гаразд, – поступився йому Валерко. – Річ у тому, що дехто з моїх добрих знайомих хоче потайки навести про вашого старосту довідки.
Він сказав це просто так, аби тільки що-небудь сказати, без жодної задньої думки, однак Васюк раптом по-змовницькому хихикнув і підморгнув правим оком:
– А-а, ясно! Це, напевно, з тих знайомих, які вчора в нього гроші свиснули?
– Гроші? – Валерко, який зовсім не чекав, що розмова торкнеться цієї теми, відразу ж нашорошив вуха.
– Ага, ті гроші, що він їх на музей назбирав, – пояснив Васюк охоче. – Десятка з гаком, між іншим. Тільки ми до музею все-таки пішли. Карік десь гроші здобув, либонь свої заплатив.
– А-а… – протягнув Валерко. – Але все ж таки, що він за фрукт?
– Взагалі, його в нашому класі не полюбляють, – знову почав чухатися Васюк, – і знущаються з нього постійно, майже на кожній перерві.
– За що?
– Та так… – хлопчак відкусив від своєї булочки. – За те, що він зарозумілий відмінник і жид.
– Хто-хто? – суворо перепитав Валерко.
– Ну, єврей він, – пояснив Васюк.
– Тож отак і треба говорити, що єврей, а не жид! – Валерко замахнувся, щоб дати хлопчакові запотиличника, але, убачивши, як Васюк зморщився і втягнув голову в плечі, передумав і не вдарив. – От теж мені юний антисеміт знайшовсь!
– Юний хто? – не зрозумів Васюк.
– Дід Піхто! – проревів Валерко. – Євреї що, по-твоєму, не люди?
– А що я? Я нічого! – Васюк злякано подався назад. –Мені жодної різниці немає: хоч єврей, хоч японець… Та я його й не чіпаю зовсім. Це Михасько все…
– Знаю я тебе, соплю їжакову! Ну, далі що?
– А що далі?
– Та ти ж мені про нього ще й не розповів нічого!
– А чого тут розповідати? – знизав плечима Васюк і доїв свою булочку. – Пацан як пацан. Порядний, одним словом. Музикою займається, на піаніно грає, іноземні мови там різні вивчає, книжки читає якісь ідіотські – казки з поганим кінцем йому, ач, подобаються. Зате на турніку два рази підтягнутися не може і у футбол грати зовсім не вміє. По м’ячу ногою влучити – це для нього перша проблема. А коли при ньому починають про дівчаток, то він аж весь шаріється, неначе не знає, звідки діти беруться. Ну, а якщо щиро казати, то він розумний, страшенно розумний – правда, правда! Що не спитай, про все відповість, навіть про таке, чого ми ще й не проходили. А на уроки німецької мови йому й зовсім дозволяють не ходити.
– Ось як? Це чому?
– Та тому що він по-німецькому більше за нашу вчительку знає. Недаремно ж у нас усі сміються: наш Карік, мовляв, хоч і карлик, а голова в нього, як у Ейнштейна. Марина Павлівна його боїться, бо він по дойчу краще, ніж ми з тобою  по-українськи, шпрехає, а вона його зовсім ніхт ферштейн, от і відпускає його зі своїх уроків, щоб інші не помітили, що вона в німецькій мові, як порося в помаранчах. Тільки ми все ж таки помічаємо, не сліпі ж!
– Ясно! – реготнув Валерко. – От бачиш, скільки всього корисного можна про людину почути, якщо спитати Васюка Слободенка! Але хто ж у вашого старости все ж таки гроші свиснув? Щось ти мені про це поки що нічого не сказав.
– А ти сам хіба не в курсі? – здивовано звів на нього очі хлопчак. – Я думав, ти знаєш…
– А звідкіля мені знати?
– Та бре-ешеш ти все!
– Слово честі, не брешу! Ну, хто свиснув?
– А якщо ти тут не при чому, то навіщо тобі й знати?
– Ти мені баки не забивай! Відповідай до пуття!
– Ага-а, я скажу, а мені потім по карку…
– А за пару цигарок скажеш?
Васюк насупився, закусивши нижню губу, помовчав хвилинку, обдумуючи привабливу пропозицію, а тоді гірко зітхнув і промовив:
– Льов‑Льович це.
– Льов‑Льович? – перепитав Валерко. – Хм… А я думав, він порозумнішав, малюків трусити перестав.
– Та йому гроші нащось потрібні були, – пояснив Васюк. – В карти він програв, чи що… А тут йому саме й шепнули про Каріків портфель.
– Хто шепнув? Не ти?
– Та ні-і, мене це не стосується! Чого я? – злякано закліпав очима Васюк.  
– Добре, вірю, – Валерко дістав з кишені свого піджака дві цигарки з п’яті, що залишилися в нього ще з минулого тижня, і крадькома, щоб ніхто зайвий не бачив, засунув їх до кишені Васюкових брюк. – На, заробив!
– Дай ще одну – скажу, хто шепнув, – запропонував заповзятливий хлопчак.
– Не обов’язково, – хмурно відповів Валерко. – Ох, і продажна ж ти душа, Васюче! Такий маленький, а вже таке гімно! За тютюн маму рідну продаси.
– А чого я?.. – знову закліпав Васюк, не розуміючи, чим не догодив Валеркові.
– А нічого! – Валерко відштовхнув його від себе. – Щезни! Ну, йди, гуляй!
Васюк усміхнувся, відбіг на безпечну відстань і, зупинившись, здаля показав Валеркові свій тонкий малиновий язик.
 
Рейтинг: 0 16 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
134
Побег в метель... 31 декабря 2018 (Анна Гирик)
129
98
90
89
76
72
68
67
66
63
62
61
59
57
56
56
56
54
54
52
50
50
49
49
48
47
Вечер вдвоем 21 декабря 2018 (Виктор Лидин)
46
46
Я НЕ ТВОЯ 1 января 2019 (Рената Юрьева)
35