ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 4

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 4

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
4.
 
Надвечір дощ знову посилився і сумно зашелестів по холодних калюжах у мутній темряві, що повільно спускалась на землю з олов’яного неба.
Вийшовши з булочної з круглою хлібиною у великій цератовій сумці, Карік зупинився на ганку під бетоновим козирком і зітхнув, відчуваючи, що в нього знову починають боліти всі кістки. Гарячий щем у литках ніг тягнув сухожилля, немов накручуючи їх на котушку, руки зробилися важкими, а пальці – неслухняними, неначе їх наповнили теплою нечистою водою. У попереку теж слабим пульсом бився тупий біль, і імпульси від нього стріляли вздовж хребта аж до самої шиї, спричиняючи легкі електричні уколи в потилиці. Це з Каріком, наче з яким-небудь старим дідом, завжди бувало від кепської погоди. Він не знав, як зветься ця хвороба, але розумів, що вона в нього спадкова – такими ж болями в усьому тілі у свій час постійно мучилася і його покійна мати. Що ж стосується самого хлопчика, то нинішня сльотава осінь з безупинними дощами і зовсім без сонця була для нього справжнім катуванням: він недугував майже безперервно, і іноді біль досягав такої сили, що не давав йому спати ночами. Тоді Карік тихо плакав у своїй постелі, безпорадний, як немовля, яке тільки плачем і може виказати свої нарікання на злу долю, а бабуся мазала йому тіло спиртом і замотувала йому ноги теплим покривалом...
Зрозумівши, що стояти й чекати, доки дощ скінчиться, немає жодного сенсу, Карік ще раз зітхнув, глибше натяг свою синю вовняну шапочку на голову і ступив з ганка під холодні струмені. Вода застукала по його чорному плащику, полізла за комір, відразу ж зачерпнулася в черевики. Хлопчик зіщулив плечі і пішов швидко, на ходу прокручуючи в пам’яті всі події минулого дня.
До останнього часу всі старшокласники були для Каріка на одне лице. Всіх їх він однаково побоювався і не полюбляв, бо вони всі без винятку здавалися йому грубими та небезпечними хуліганами, від яких нічого, крім неприємностей, і чекати не варто. Одначе коли сьогодні в школі великий, зовсім уже дорослий хлопець з вусами раптом поспівчував його сльозам і просто так, за спасибі, подарував йому десять карбованців, на слово повіривши всьому, що Карік йому розповів, у свідомості хлопчика відбувся різкий злам. Сталося щось таке, чого ніколи не повинно було статися, і Карік аж досі все ніяк не міг звикнути до думки, що все це правда. Червонець, який Валерко засунув йому до кишені, здався хлопчикові гарячим, мов розжарений у вогні камінь. Навіть і тепер він відчував на своїх грудях щось похоже на опік у тому місці, навпроти якого лежали гроші. Коли Карік сказав Вікторії Андріївні, що згубив п’ятдесят копійок, вона тільки похитала головою та махнула рукою – що, мовляв, з тебе, Айзенштат, взяти! А що було б, якби вона дізналася, що насправді він згубив не копійки, а всі десять карбованців? Про це Карік весь час думав, ходячи по залах музею разом з екскурсією, і висновок, до якого приводили його ці думки, був один і той самий: якби не Валерко, бути б йому битому однокласниками за чужі гроші та зрив культпоходу. «А-а, жиденя кляте, голову б тобі відкрутити!» – лунали в його вухах крики хлопчаків, а тіло, здавалось, боліло не від сирості, а від ударів, яких йому вдалося уникнути лише чудом. «Цікаво, – думав Карік сумно, – а якби Валерко знав, що я єврей, подарував би він мені гроші чи ні? – І відповідав на своє питання лише одним словом: – Ні!». Він і справді був упевнений, що ні, бо так уже не раз траплялось: люди, які спочатку ставилися до нього доброзичливо, відразу ж змінювалися, тільки-но дізнавалися, якої він національності, і навіть ті, які, здавалось би, не мали нічого проти євреїв, все-таки якось напружувались у його присутності, неначе весь час чекали від нього чогось непередбаченого і не дуже приємного. Карік не знав, чому бути євреєм так погано, а, наприклад, українцем, або, тим більше, росіянином – так добре і навіть почесно. Він не знав, чому в школі його з таким презирством називають жидом, хоча він сам за все життя своє нікого не назвав ні хохлом, ні москалем, і чому не хочуть дружити з ним, чому так часто знущаються, а нерідко навіть і б’ють просто так, заради забави. Що було такого бридкого в слові «єврей» і чому воно так відштовхувало і лякало тих, хто його чув? Карік не знав і страшенно страждав від усього цього. Усі свої десять років він прожив із тяжким розумінням, що він не такий, як інші діти. Напевно, саме так повинен був почувати себе який-небудь каліка або потвора, який добре знає, що людям неприємно спілкуватися з ним уже від того тільки, що в нього дуже некрасиве обличчя або немає руки чи ноги. Але Карік не був ні потворою, ні калікою. Він був звичайним і цілком нормальним хлопчиком, хіба що занадто маленьким як на свій вік, але зате всі руки та ноги в нього були цілі і знаходились на своєму місці, та й обличчя він мав досить симпатичне, а дехто й взагалі вважав, що він – дуже вродлива дитина. Однак, незважаючи на все це, існування Каріка мало чим відрізнялось від існування інваліда, вимушеного більшу частку свого життя проводити ізольованим від усього світу у своїй невеликій квартирці і на людей дивитися крізь вікно, усвідомлюючи, що на все, що знаходиться там, поза шибкою, у нього значно менш прав, ніж у будь-кого іншого. А Карікові завжди так хотілося, щоб у нього були справжні друзі! Про самого себе він точно знав, що він вміє і дружити, і любити так, як мало хто в його віці, і якби хто-небудь зміг хоч трішки полюбити й його самого, він віддав би тій людині все своє серце і став би їй таким вірним другом, якого навряд чи іще де-небудь знайдеш. Карік дуже тужив без любові. Його чуйна та вразлива душа хотіла тепла. Ні, певна ж річ, він любив свою бабусю, як і вона любила його, але це було все-таки щось інше, не зовсім те, чого йому бракувало. Він був хлопчик і шукав хлоп’ячого. Йому дуже подобалися дівчатка, і він завжди хотів подружитися з якою-небудь гарною ровесницею, але чомусь весь час так виходило, що саме гарні ровесниці й знущалися з його єврейського походження більше, ніж хто інший, і відштовхували його від себе, гребуючи його дружбою. Проте з хлопчаками теж було не краще. Якось раз сталося так, що в класі, паралельному Каріковому, появився новачок. Цей хлопчик відразу сподобався Карікові, але він дуже довго не насмілювався підійти й заговорити з ним, дуже довго страждав від своєї нерішучості, а коли одного разу нарешті не видержав і набрався сміливості, новачок подивився на нього, як на неживий предмет, і спитав холодно: «Ти чого, жиденя?». Ах, як гірко плакав Карік після цього випадку, як ненавидів свою національність і як хотів, щоб під ним раптом розкололась земля і він провалився б крізь неї! Але земля не розкололась, і Карік лишився жити, переконавшись у тому, що друзів у нього не буде ніколи. Це переконання поселило в його душу тяжку чорну тугу. Є діти, у яких дуже рано пробуджується потреба любити й бути любимими. Це, як правило, надзвичайно тонкі й талановиті натури, які вже в силу природженої підвищеної чутливості своєї нервової системи не можуть існувати без дружби, любові та ласки, і якщо з тієї чи іншої причини їхні запити не вдовольняються, вони починають шукати собі вихід у чому-небудь доступнішому і ближчому. Карік теж знайшов собі вихід – він став дружити з портретами. Він завів собі цілий альбом, у якому збирав вирізані з різних журналів фотографії хлопчиків та дівчаток. Цей альбом завжди лежав у шухляді його стола і, коли Карікові робилося зовсім кепсько на серці, він виймав з альбому портрети і, розклавши їх перед собою, уявляв собі, що всі ці зовсім незнайомі йому діти – його друзі і він розмовляє з ними, як з найближчими людьми, довіряючи їм своє горе і свої радощі...
Бабуся ще не вернулась з роботи, коли Карік, весь мокрий, змерзлий та хворий, прийшов додому. Пуста темна квартира здалася йому страшенно незатишною і якоюсь навіть чужою. Зо всіх кутків на нього дивився морок, якісь незрозумілі тіні тремтіли на строкатих шпалерах, десь у трубах нетутешніми голосами стугоніла вода, і дощ, як живий, шкрябався в шибки. Від цього до серця заповзав липучий ірраціональний страх, який хлопчикові лише великим зусиллям волі вдалося в собі придушити. Щоб більше не боятися, він пройшов по всіх кімнатах, всюди запалив світло і лише після цього трішки заспокоївся і став стягати з себе холодний від вогкості одяг. Біль кричав в усьому тілі, у литки начебто встромляли гарячі голки, пальці зовсім заніміли й насилу могли розстібати ґудзики. Карік зрозумів, що безсонну ніч йому сьогодні забезпечено, і тихенько хлипнув від безсильної прикрості.
Він пішов до ванної, відкрив там воду й заліз під гарячий душ, знаючи, що це звичайно допомагало йому вгамувати біль, і сподіваючись, що так буде й цього разу. Думки його знову вернулися до подій минулого дня і до Валерка. Карік ніколи раніше не бачив цього хлопця. Проте правильніше було б, напевно, сказати, що бачив (адже не міг він і дійсно жодного разу не зустрітися з ним у коридорах їхньої невеликої школи!), але не звертав уваги, не виділяв його з числа інших старшокласників. Однак сьогодні все стало інакше: віднині Валерко був для Каріка один, і хлопчик пізнав би його відразу де завгодно, хоч би й у тисячному натовпі. Самі собою постали в пам’яті Каріка слова його любимого Екзюпері: «Приручи мене… Ти для мене поки що всього тільки маленький хлопчик, точно такий, як сто тисяч інших хлопчиків. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібними один другому. Ти будеш для мене один у цілому світі. І я буду для тебе один у цілому світі…»
«Отже, Екзюпері мав рацію…– подумав Карік, вибираючись з-під душа. – Отак воно, значить, і буває… І цей Валерко вже почав мене приручати…»
Він вийшов з ванної, закутаний у широкий та довгий халат, що залишився йому ще від батька. Душ зовсім не допоміг, усе тіло боліло, як і досі, однак на серці зробилося легко й чисто, як завжди буває, коли зустрічаєшся несподівано з чим-небудь добрим та некорисливим. Карік ввійшов до своєї кімнати і ліг на ліжко, стараючись розслабитися. З фотографії на стіні йому всміхнувся Робертіно Лоретті. Це був єдиний портрет, який Карік не тримав у альбомі, а повісив на килим над своєю постелею, щоб постійно бачити його. Карік дуже любив Робертіно та його пісні, у нього були цілком особливі симпатії до маленького співака – такі, яких не було більше ні до кого. Це пояснювалось тим, що Карікові здавалося, що Робертіно Лоретті, незважаючи на всю свою величезну популярність, є дуже нещасною дитиною. Чому? Хтозна! Можливо, тому що він завжди співав дуже «дорослі» і нерідко надзвичайно сумні пісні про кохання та розлуку – тобто про те, про що діти в його віці ще не повинні знати. Іноді Карік жалів, що розуміє по-італійському. Напевно, якби він не розумів цієї мови, йому було б легше слухати Робертіно Лоретті, і в голову б тоді, мабуть, не приходили різні неприємні думки та асоціації.
«Ще стільки домашніх завдань треба виконати… – пригадав Карік і знову хлипнув. На домашні завдання в нього вже зовсім не було сили. – Краще б я сьогодні не ходив до цього музею… Нічого цікавого там не було, перевтомився тільки…»
І він повернувся на бік і сховав обличчя в подушку.
 

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430508

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430508 выдан для произведения: 4.
 
Надвечір дощ знову посилився і сумно зашелестів по холодних калюжах у мутній темряві, що повільно спускалась на землю з олов’яного неба.
Вийшовши з булочної з круглою хлібиною у великій цератовій сумці, Карік зупинився на ганку під бетоновим козирком і зітхнув, відчуваючи, що в нього знову починають боліти всі кістки. Гарячий щем у литках ніг тягнув сухожилля, немов накручуючи їх на котушку, руки зробилися важкими, а пальці – неслухняними, неначе їх наповнили теплою нечистою водою. У попереку теж слабим пульсом бився тупий біль, і імпульси від нього стріляли вздовж хребта аж до самої шиї, спричиняючи легкі електричні уколи в потилиці. Це з Каріком, наче з яким-небудь старим дідом, завжди бувало від кепської погоди. Він не знав, як зветься ця хвороба, але розумів, що вона в нього спадкова – такими ж болями в усьому тілі у свій час постійно мучилася і його покійна мати. Що ж стосується самого хлопчика, то нинішня сльотава осінь з безупинними дощами і зовсім без сонця була для нього справжнім катуванням: він недугував майже безперервно, і іноді біль досягав такої сили, що не давав йому спати ночами. Тоді Карік тихо плакав у своїй постелі, безпорадний, як немовля, яке тільки плачем і може виказати свої нарікання на злу долю, а бабуся мазала йому тіло спиртом і замотувала йому ноги теплим покривалом...
Зрозумівши, що стояти й чекати, доки дощ скінчиться, немає жодного сенсу, Карік ще раз зітхнув, глибше натяг свою синю вовняну шапочку на голову і ступив з ганка під холодні струмені. Вода застукала по його чорному плащику, полізла за комір, відразу ж зачерпнулася в черевики. Хлопчик зіщулив плечі і пішов швидко, на ходу прокручуючи в пам’яті всі події минулого дня.
До останнього часу всі старшокласники були для Каріка на одне лице. Всіх їх він однаково побоювався і не полюбляв, бо вони всі без винятку здавалися йому грубими та небезпечними хуліганами, від яких нічого, крім неприємностей, і чекати не варто. Одначе коли сьогодні в школі великий, зовсім уже дорослий хлопець з вусами раптом поспівчував його сльозам і просто так, за спасибі, подарував йому десять карбованців, на слово повіривши всьому, що Карік йому розповів, у свідомості хлопчика відбувся різкий злам. Сталося щось таке, чого ніколи не повинно було статися, і Карік аж досі все ніяк не міг звикнути до думки, що все це правда. Червонець, який Валерко засунув йому до кишені, здався хлопчикові гарячим, мов розжарений у вогні камінь. Навіть і тепер він відчував на своїх грудях щось похоже на опік у тому місці, навпроти якого лежали гроші. Коли Карік сказав Вікторії Андріївні, що згубив п’ятдесят копійок, вона тільки похитала головою та махнула рукою – що, мовляв, з тебе, Айзенштат, взяти! А що було б, якби вона дізналася, що насправді він згубив не копійки, а всі десять карбованців? Про це Карік весь час думав, ходячи по залах музею разом з екскурсією, і висновок, до якого приводили його ці думки, був один і той самий: якби не Валерко, бути б йому битому однокласниками за чужі гроші та зрив культпоходу. «А-а, жиденя кляте, голову б тобі відкрутити!» – лунали в його вухах крики хлопчаків, а тіло, здавалось, боліло не від сирості, а від ударів, яких йому вдалося уникнути лише чудом. «Цікаво, – думав Карік сумно, – а якби Валерко знав, що я єврей, подарував би він мені гроші чи ні? – І відповідав на своє питання лише одним словом: – Ні!». Він і справді був упевнений, що ні, бо так уже не раз траплялось: люди, які спочатку ставилися до нього доброзичливо, відразу ж змінювалися, тільки-но дізнавалися, якої він національності, і навіть ті, які, здавалось би, не мали нічого проти євреїв, все-таки якось напружувались у його присутності, неначе весь час чекали від нього чогось непередбаченого і не дуже приємного. Карік не знав, чому бути євреєм так погано, а, наприклад, українцем, або, тим більше, росіянином – так добре і навіть почесно. Він не знав, чому в школі його з таким презирством називають жидом, хоча він сам за все життя своє нікого не назвав ні хохлом, ні москалем, і чому не хочуть дружити з ним, чому так часто знущаються, а нерідко навіть і б’ють просто так, заради забави. Що було такого бридкого в слові «єврей» і чому воно так відштовхувало і лякало тих, хто його чув? Карік не знав і страшенно страждав від усього цього. Усі свої десять років він прожив із тяжким розумінням, що він не такий, як інші діти. Напевно, саме так повинен був почувати себе який-небудь каліка або потвора, який добре знає, що людям неприємно спілкуватися з ним уже від того тільки, що в нього дуже некрасиве обличчя або немає руки чи ноги. Але Карік не був ні потворою, ні калікою. Він був звичайним і цілком нормальним хлопчиком, хіба що занадто маленьким як на свій вік, але зате всі руки та ноги в нього були цілі і знаходились на своєму місці, та й обличчя він мав досить симпатичне, а дехто й взагалі вважав, що він – дуже вродлива дитина. Однак, незважаючи на все це, існування Каріка мало чим відрізнялось від існування інваліда, вимушеного більшу частку свого життя проводити ізольованим від усього світу у своїй невеликій квартирці і на людей дивитися крізь вікно, усвідомлюючи, що на все, що знаходиться там, поза шибкою, у нього значно менш прав, ніж у будь-кого іншого. А Карікові завжди так хотілося, щоб у нього були справжні друзі! Про самого себе він точно знав, що він вміє і дружити, і любити так, як мало хто в його віці, і якби хто-небудь зміг хоч трішки полюбити й його самого, він віддав би тій людині все своє серце і став би їй таким вірним другом, якого навряд чи іще де-небудь знайдеш. Карік дуже тужив без любові. Його чуйна та вразлива душа хотіла тепла. Ні, певна ж річ, він любив свою бабусю, як і вона любила його, але це було все-таки щось інше, не зовсім те, чого йому бракувало. Він був хлопчик і шукав хлоп’ячого. Йому дуже подобалися дівчатка, і він завжди хотів подружитися з якою-небудь гарною ровесницею, але чомусь весь час так виходило, що саме гарні ровесниці й знущалися з його єврейського походження більше, ніж хто інший, і відштовхували його від себе, гребуючи його дружбою. Проте з хлопчаками теж було не краще. Якось раз сталося так, що в класі, паралельному Каріковому, появився новачок. Цей хлопчик відразу сподобався Карікові, але він дуже довго не насмілювався підійти й заговорити з ним, дуже довго страждав від своєї нерішучості, а коли одного разу нарешті не видержав і набрався сміливості, новачок подивився на нього, як на неживий предмет, і спитав холодно: «Ти чого, жиденя?». Ах, як гірко плакав Карік після цього випадку, як ненавидів свою національність і як хотів, щоб під ним раптом розкололась земля і він провалився б крізь неї! Але земля не розкололась, і Карік лишився жити, переконавшись у тому, що друзів у нього не буде ніколи. Це переконання поселило в його душу тяжку чорну тугу. Є діти, у яких дуже рано пробуджується потреба любити й бути любимими. Це, як правило, надзвичайно тонкі й талановиті натури, які вже в силу природженої підвищеної чутливості своєї нервової системи не можуть існувати без дружби, любові та ласки, і якщо з тієї чи іншої причини їхні запити не вдовольняються, вони починають шукати собі вихід у чому-небудь доступнішому і ближчому. Карік теж знайшов собі вихід – він став дружити з портретами. Він завів собі цілий альбом, у якому збирав вирізані з різних журналів фотографії хлопчиків та дівчаток. Цей альбом завжди лежав у шухляді його стола і, коли Карікові робилося зовсім кепсько на серці, він виймав з альбому портрети і, розклавши їх перед собою, уявляв собі, що всі ці зовсім незнайомі йому діти – його друзі і він розмовляє з ними, як з найближчими людьми, довіряючи їм своє горе і свої радощі...
Бабуся ще не вернулась з роботи, коли Карік, весь мокрий, змерзлий та хворий, прийшов додому. Пуста темна квартира здалася йому страшенно незатишною і якоюсь навіть чужою. Зо всіх кутків на нього дивився морок, якісь незрозумілі тіні тремтіли на строкатих шпалерах, десь у трубах нетутешніми голосами стугоніла вода, і дощ, як живий, шкрябався в шибки. Від цього до серця заповзав липучий ірраціональний страх, який хлопчикові лише великим зусиллям волі вдалося в собі придушити. Щоб більше не боятися, він пройшов по всіх кімнатах, всюди запалив світло і лише після цього трішки заспокоївся і став стягати з себе холодний від вогкості одяг. Біль кричав в усьому тілі, у литки начебто встромляли гарячі голки, пальці зовсім заніміли й насилу могли розстібати ґудзики. Карік зрозумів, що безсонну ніч йому сьогодні забезпечено, і тихенько хлипнув від безсильної прикрості.
Він пішов до ванної, відкрив там воду й заліз під гарячий душ, знаючи, що це звичайно допомагало йому вгамувати біль, і сподіваючись, що так буде й цього разу. Думки його знову вернулися до подій минулого дня і до Валерка. Карік ніколи раніше не бачив цього хлопця. Проте правильніше було б, напевно, сказати, що бачив (адже не міг він і дійсно жодного разу не зустрітися з ним у коридорах їхньої невеликої школи!), але не звертав уваги, не виділяв його з числа інших старшокласників. Однак сьогодні все стало інакше: віднині Валерко був для Каріка один, і хлопчик пізнав би його відразу де завгодно, хоч би й у тисячному натовпі. Самі собою постали в пам’яті Каріка слова його любимого Екзюпері: «Приручи мене… Ти для мене поки що всього тільки маленький хлопчик, точно такий, як сто тисяч інших хлопчиків. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібними один другому. Ти будеш для мене один у цілому світі. І я буду для тебе один у цілому світі…»
«Отже, Екзюпері мав рацію…– подумав Карік, вибираючись з-під душа. – Отак воно, значить, і буває… І цей Валерко вже почав мене приручати…»
Він вийшов з ванної, закутаний у широкий та довгий халат, що залишився йому ще від батька. Душ зовсім не допоміг, усе тіло боліло, як і досі, однак на серці зробилося легко й чисто, як завжди буває, коли зустрічаєшся несподівано з чим-небудь добрим та некорисливим. Карік ввійшов до своєї кімнати і ліг на ліжко, стараючись розслабитися. З фотографії на стіні йому всміхнувся Робертіно Лоретті. Це був єдиний портрет, який Карік не тримав у альбомі, а повісив на килим над своєю постелею, щоб постійно бачити його. Карік дуже любив Робертіно та його пісні, у нього були цілком особливі симпатії до маленького співака – такі, яких не було більше ні до кого. Це пояснювалось тим, що Карікові здавалося, що Робертіно Лоретті, незважаючи на всю свою величезну популярність, є дуже нещасною дитиною. Чому? Хтозна! Можливо, тому що він завжди співав дуже «дорослі» і нерідко надзвичайно сумні пісні про кохання та розлуку – тобто про те, про що діти в його віці ще не повинні знати. Іноді Карік жалів, що розуміє по-італійському. Напевно, якби він не розумів цієї мови, йому було б легше слухати Робертіно Лоретті, і в голову б тоді, мабуть, не приходили різні неприємні думки та асоціації.
«Ще стільки домашніх завдань треба виконати… – пригадав Карік і знову хлипнув. На домашні завдання в нього вже зовсім не було сили. – Краще б я сьогодні не ходив до цього музею… Нічого цікавого там не було, перевтомився тільки…»
І він повернувся на бік і сховав обличчя в подушку.
 
 
Рейтинг: 0 54 просмотра
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
117
117
112
105
103
102
101
89
НО... 2 апреля 2019 (Пронькина Татьяна)
88
84
Приходи! 2 апреля 2019 (Анна Гирик)
83
80
74
72
68
БУДЕТ МАЙ 29 марта 2019 (Рената Юрьева)
67
67
67
64
64
62
58
56
55
53
52
47
41
38
35