ГлавнаяПрозаПереводы и проза на других языкахПроза на других языках → ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 3

ЧАСТИНА 1. ДВОЄ. НОВЕЛА 1. ЗНАЙОМСТВО. Розділ 3

8 ноября 2018 - Игнат Урсуляк
3.
 
Додому Валерко вертався понурий і задумливий, однак злість, що цілий день сушила його, мов рукою зняло і на душі зробилося легко та радісно, як уже давно не бувало. Він йшов вулицями міста, піднявши комір своєї куртки, щоб за нього не падали краплі мжички, і здивовано думав про свій сьогоднішній вчинок. Чому він віддав гроші цьому... як бо його?.. Карікові? Хіба ж йому самому той червонець був зайвий? Он як чудово хрустів він у кишені і як солодко пахнув друкарською фарбою! А скільки всього можна було накупити на нього – просто уявити собі трудно! А тепер доведеться цілий місяць без тютюну жити... Але що зроблено, те зроблено, і Валерко ані в чому не розкаювався. А тютюнцю він у приятелів настріляє, а можливо, ще й батько розщедриться. Взагалі сьогодні хлопець був оптимістом і через те йому здавалось, що немає на світі такої проблеми, яку він не спромігся б розв’язати. Та й думати про неприємне зовсім не хотілося. Після зустрічі із Каріком до серця Валерка начебто запав теплий сонячний промінь, і хлопець дуже бажав зберегти його, не дозволити йому згаснути. Образ Каріка знову й знову зринав у пам’яті, і Валеркові було від цього надзвичайно добре. Він і сам не міг зрозуміти, що таке незвичайне відбулося в його серці, але в будь-якому разі йому це подобалось, і він почував себе майже іменинником. Якось само собою згадалось, що щось подібне уже одного разу траплялось з ним – давно, дуже давно, майже п’ять років назад.
Тоді в Білославі стояло надзвичайно спекотливе літо. Старі люди казали, що такої жари вони не бачили тут уже років із тридцять: удень стрілка термометра весь час, до самого заходу сонця, стійко держалась біля сорокової позначки, а вночі на місто падала така густа та липуча задуха, що спати навіть з відчиненим вікном можна було лише закутавшись у мокре простирадло. Усі, хто міг, цілі дні проводили біля води – незважаючи на те що вона теж була тепла, як слина, це все ж таки був такий-сякий порятунок від спеки.
Валерко, якому тоді було одинадцять літ, теж купався годинами, тільки не на штучному пляжі ставу, де завжди було повно народу і де під нічим не прикритими сонячними променями можна було дуже легко обгоріти до пузирів, а в іншому, не загаченому місці уверх за течією річки, де зовсім нікого не було, а замість білого, колючого та гарячого піску росла справжня, жива трава, цвіли кульбаби та волошки і стояли могутні гіллясті дуби. Трава в тіні цих дубів завжди була злегка волога, навіть у самісінькій середині дня, коли сонце, повиснувши в зеніті, смалило так, що, здавалось би, усе під ним повинно було пожовкнути й висохнути, як на сковороді. Однак тінь рятувала, як і близькість води, до якої рослини тягнулись своїми довгими коренями і пили, скільки хотіли. От через те так і приємно було лежати в цій м’якій, свіжій траві, у тиші, яку лише зрідка порушував крик електрички, що пробігала тут, недалеко, понад містом, переповнена дачниками.
Якось раз рано-вранці, вилізши з води після довгого плавання, Валерко, як завжди, розтягнувся ниць у високій траві, думаючи полежати отак хвилин із десять, доки не висохнуть плавки, і вже йти додому, поки сонце стоїть ще низько і пече не на повну силу. Але тут його увагу раптом привернув велосипедний дзвінок, що дзенькнув десь неподалік веселим тоненьким голоском. Зацікавлений Валерко припіднявся на ліктях і обережно висунувся з трави, щоб подивитися, хто це там ще появився в його заповітному купальному місці.
Це був хлопчик, зовсім маленький хлопчик років семи на вигляд, стрункий, гарненький, з хвилястим волоссям, чорним, як крило крука, одягнений в самі червоні трикотажні шортики. Він приїхав звідкись на невеликому двоколесому велосипеді «Уралець», загальмував під деревами, легко зіскочив зі своєї машини і кинув її в траву. Поява цього малюка чомусь дуже здивувала Валерка, хоча, звісно ж, нічого особливого тут не було. А хлопчик оглянувся по сторонах, неначе хотів переконатися, що за ним ніхто не стежить, а потім спустив з себе шортики, виступив з них, кинув на кермо велосипеда і, залишившись у блакитних плавках, повільно пішов до води. Він ввійшов у річку до коліна, зупинився на мілизні, черпнув воли долонями, плеснув собі на груди, подивився, як каплі покотились униз, усміхнувся, плеснув ще раз... Валерко встиг докладно розглядіти його до того як він ступив у річку глибше і тихо поплив: очі в хлопчика теж були чорні, як і волосся, а коли він усміхався, на щоках його появлялись маленькі ямочки. Валерко не знав, чому раніше він ніколи не зустрічав його тут, як не знав і того, звідки він сюди приїхав на своєму велосипеді і хто відпустив його, такого маленького, на річку зовсім одного. Але йому раптом дуже захотілося заговорити із цим незнайомим малюком – отак просто підійти й заговорити, спитати, як його звуть і де він живе...
Дочекавшись, доки хлопчик наплавається і вийде з води, Валерко підвівся з трави і рушив йому назустріч. Малюк зовсім не злякався, коли несподівано убачив незнайомого і старшого за нього хлопчика, і спокійно зупинився, дивлячись на Валерка із цікавістю.
– Привіт, – сказав йому Валерко.
– Привіт, – усміхнувся малюк, і ямочки на його щоках начебто засвітились.
– Ти хто?
– Сергійко Одинецький, – просто відповів він. – А ти?
– А я Валерко, – промовив Валерко і чомусь зашарівся. – Ну, і що ти тут робиш?
– Наче ти не бачиш! Купаюся!
Валерко зрозумів, що вся ця сцена виглядає дуже смішно й нерозумно, але просто піти геть усе ж таки не спромігся. Замість цього він раптом, несподівано для самого себе, запропонував малюкові:
– А давай купатись разом. Хочеш?
І малюк згодився без жодних вагань:
– Хочу!
Отак вони й стали купатися. Сергійко плавав, як рибка. Він умів і кролем, і брасом, і батерфляєм, так що Валеркові лишалося тільки заздрити й захоплятися. До самого полудня вони купалися й грали разом, і обом їм було так добре, так весело, що все навкруг здавалося райдужним і начебто сміялось, перейнявшись їхньою радістю. А коли настав час прощатися, Валерко поклав долоню на мокре тоненьке плече свого нового приятеля і сказав:
– Дякую.
– За що? – не зрозумів Сергійко.
– Мені було дуже добре з тобою.
– Мені теж, – усміхнувся хлопчик своїми ямочками.
– На, візьми на спомин, – Валерко вийняв з кишені шортів невеличку рожеву мушлю равлика, яку виловив у річці ще вчора, і подав її хлопчикові.
– Спасибі, – відповів той і взяв подарунок.
– Ти де живеш?
– Та ген там, – малюк махнув рукою кудись за дерева.
– А завтра ти ще сюди прийдеш?
– Обов’язково!
Але він не прийшов – ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень. Більше Валерко не бачив Сергійка ніколи. Час, проведений з хлопчиком, промайнув перед ним, як чарівна казка, і розвіявся, мов дивний сон. Про все це Валерко згадав тепер з легким світлим смутком у душі, думаючи про Каріка, якому щойно подарував гроші. Не те щоб маленький староста був чимось похожий на Сергійка – ні, між ними не було нічого спільного ні в зовнішньому вигляді, ні в чому іншому, одначе... одначе щось усе-таки було. Було таке ж саме піднесене почуття радості спілкування з дитиною – почуття, від якого хотілося одночасно і співати, і сміятися, і плакати. А іще Валерко раптом згадав, що в одного його колишнього однокласника саме у четвертому «А» молодший брат Васюк учиться, так що можна буде з допомогою цього Васюка деякі довідки про Каріка навести... «Тільки навіщо мені ці довідки? – стямився Валерко, спіймавши себе на цій думці. – Яка мені, власне кажучи, різниця, що за людина той невдаха староста! Гм... А просто цікаво! – відповів він сам собі і якось відразу розвеселився. – Цікаво, у чиї руки потрапив мій кровний червонець!»
Відімкнувши двері ключем і ввійшовши до своєї квартири, Валерко відразу ж почув голос батька, що долинав з ванної. Батько великою щіткою для одягу чистив свою брудну куртку, фальшиво співав про водолаза з Комарова і час від часу напівголосно посилав когось до дідька, до дідькової мами, а то й у інші не дуже далекі місця.
– Привіт, – сказав Валерко, заглянувши до ванної.
– Привіт, – озвався батько, повернувшись до нього всім своїм масивним тілом, що заповняло собою майже всю крихітну кімнатку. – На недельку до второ-ого я уеду в Комаро-ово... та-ра-ра-ра... мур-мур-мур...
– Знову ти на роботу не пішов... – промовив Валерко сумно.
– Ну, не пішов... Треба ж мені як слід просохнути!
– Виженуть тебе коли-небудь...
– Е–е, любий мій синку, я на такій роботі, з якої не виганяють. Слюсарі-сантехники, щоб ти знав, у Радянському Союзі найпривілейованіший клас. Їм і працювати можна всього два дні на тиждень, і випивати, і гроші одержувати за повною програмою та ще й з гаком. Січеш?
– Січу. От ти й випиваєш потроху...
– А що, я вчора був порося? – батько підвів на хлопця своє сіре неголене обличчя.
– Ще б пак... Давно ти так не напивавсь.
– Це ми з Борисом трішки того... перебрали, – зітхнув батько. – День народження в нього, розумієш?
– Розумію. Знаєш, тату, я той червонець, що ти мені нещодавно дав, у школі одному хлопчакові подарував.
– Ну, подарував і подарував – твоє діло. Чого ти мені про це розповідаєш? Тобі дано, тобі й розпоряджатися. Ось я, наприклад, як своєю зарплатою розпоряджуся, так і житиму цілий місяць. А ти що, гірший? Ти вже дорослий, свою голову на плечах маєш, от і думай нею.
– Я просто хотів, щоб ти знав.
– А навіщо мені знати? От мати приїде, перед нею й звітуватимешся.
Валерко кивнув і, зітхнувши, пішов перевдягатися.
   

© Copyright: Игнат Урсуляк, 2018

Регистрационный номер №0430507

от 8 ноября 2018

[Скрыть] Регистрационный номер 0430507 выдан для произведения: 3.
 
Додому Валерко вертався понурий і задумливий, однак злість, що цілий день сушила його, мов рукою зняло і на душі зробилося легко та радісно, як уже давно не бувало. Він йшов вулицями міста, піднявши комір своєї куртки, щоб за нього не падали краплі мжички, і здивовано думав про свій сьогоднішній вчинок. Чому він віддав гроші цьому... як бо його?.. Карікові? Хіба ж йому самому той червонець був зайвий? Он як чудово хрустів він у кишені і як солодко пахнув друкарською фарбою! А скільки всього можна було накупити на нього – просто уявити собі трудно! А тепер доведеться цілий місяць без тютюну жити... Але що зроблено, те зроблено, і Валерко ані в чому не розкаювався. А тютюнцю він у приятелів настріляє, а можливо, ще й батько розщедриться. Взагалі сьогодні хлопець був оптимістом і через те йому здавалось, що немає на світі такої проблеми, яку він не спромігся б розв’язати. Та й думати про неприємне зовсім не хотілося. Після зустрічі із Каріком до серця Валерка начебто запав теплий сонячний промінь, і хлопець дуже бажав зберегти його, не дозволити йому згаснути. Образ Каріка знову й знову зринав у пам’яті, і Валеркові було від цього надзвичайно добре. Він і сам не міг зрозуміти, що таке незвичайне відбулося в його серці, але в будь-якому разі йому це подобалось, і він почував себе майже іменинником. Якось само собою згадалось, що щось подібне уже одного разу траплялось з ним – давно, дуже давно, майже п’ять років назад.
Тоді в Білославі стояло надзвичайно спекотливе літо. Старі люди казали, що такої жари вони не бачили тут уже років із тридцять: удень стрілка термометра весь час, до самого заходу сонця, стійко держалась біля сорокової позначки, а вночі на місто падала така густа та липуча задуха, що спати навіть з відчиненим вікном можна було лише закутавшись у мокре простирадло. Усі, хто міг, цілі дні проводили біля води – незважаючи на те що вона теж була тепла, як слина, це все ж таки був такий-сякий порятунок від спеки.
Валерко, якому тоді було одинадцять літ, теж купався годинами, тільки не на штучному пляжі ставу, де завжди було повно народу і де під нічим не прикритими сонячними променями можна було дуже легко обгоріти до пузирів, а в іншому, не загаченому місці уверх за течією річки, де зовсім нікого не було, а замість білого, колючого та гарячого піску росла справжня, жива трава, цвіли кульбаби та волошки і стояли могутні гіллясті дуби. Трава в тіні цих дубів завжди була злегка волога, навіть у самісінькій середині дня, коли сонце, повиснувши в зеніті, смалило так, що, здавалось би, усе під ним повинно було пожовкнути й висохнути, як на сковороді. Однак тінь рятувала, як і близькість води, до якої рослини тягнулись своїми довгими коренями і пили, скільки хотіли. От через те так і приємно було лежати в цій м’якій, свіжій траві, у тиші, яку лише зрідка порушував крик електрички, що пробігала тут, недалеко, понад містом, переповнена дачниками.
Якось раз рано-вранці, вилізши з води після довгого плавання, Валерко, як завжди, розтягнувся ниць у високій траві, думаючи полежати отак хвилин із десять, доки не висохнуть плавки, і вже йти додому, поки сонце стоїть ще низько і пече не на повну силу. Але тут його увагу раптом привернув велосипедний дзвінок, що дзенькнув десь неподалік веселим тоненьким голоском. Зацікавлений Валерко припіднявся на ліктях і обережно висунувся з трави, щоб подивитися, хто це там ще появився в його заповітному купальному місці.
Це був хлопчик, зовсім маленький хлопчик років семи на вигляд, стрункий, гарненький, з хвилястим волоссям, чорним, як крило крука, одягнений в самі червоні трикотажні шортики. Він приїхав звідкись на невеликому двоколесому велосипеді «Уралець», загальмував під деревами, легко зіскочив зі своєї машини і кинув її в траву. Поява цього малюка чомусь дуже здивувала Валерка, хоча, звісно ж, нічого особливого тут не було. А хлопчик оглянувся по сторонах, неначе хотів переконатися, що за ним ніхто не стежить, а потім спустив з себе шортики, виступив з них, кинув на кермо велосипеда і, залишившись у блакитних плавках, повільно пішов до води. Він ввійшов у річку до коліна, зупинився на мілизні, черпнув воли долонями, плеснув собі на груди, подивився, як каплі покотились униз, усміхнувся, плеснув ще раз... Валерко встиг докладно розглядіти його до того як він ступив у річку глибше і тихо поплив: очі в хлопчика теж були чорні, як і волосся, а коли він усміхався, на щоках його появлялись маленькі ямочки. Валерко не знав, чому раніше він ніколи не зустрічав його тут, як не знав і того, звідки він сюди приїхав на своєму велосипеді і хто відпустив його, такого маленького, на річку зовсім одного. Але йому раптом дуже захотілося заговорити із цим незнайомим малюком – отак просто підійти й заговорити, спитати, як його звуть і де він живе...
Дочекавшись, доки хлопчик наплавається і вийде з води, Валерко підвівся з трави і рушив йому назустріч. Малюк зовсім не злякався, коли несподівано убачив незнайомого і старшого за нього хлопчика, і спокійно зупинився, дивлячись на Валерка із цікавістю.
– Привіт, – сказав йому Валерко.
– Привіт, – усміхнувся малюк, і ямочки на його щоках начебто засвітились.
– Ти хто?
– Сергійко Одинецький, – просто відповів він. – А ти?
– А я Валерко, – промовив Валерко і чомусь зашарівся. – Ну, і що ти тут робиш?
– Наче ти не бачиш! Купаюся!
Валерко зрозумів, що вся ця сцена виглядає дуже смішно й нерозумно, але просто піти геть усе ж таки не спромігся. Замість цього він раптом, несподівано для самого себе, запропонував малюкові:
– А давай купатись разом. Хочеш?
І малюк згодився без жодних вагань:
– Хочу!
Отак вони й стали купатися. Сергійко плавав, як рибка. Він умів і кролем, і брасом, і батерфляєм, так що Валеркові лишалося тільки заздрити й захоплятися. До самого полудня вони купалися й грали разом, і обом їм було так добре, так весело, що все навкруг здавалося райдужним і начебто сміялось, перейнявшись їхньою радістю. А коли настав час прощатися, Валерко поклав долоню на мокре тоненьке плече свого нового приятеля і сказав:
– Дякую.
– За що? – не зрозумів Сергійко.
– Мені було дуже добре з тобою.
– Мені теж, – усміхнувся хлопчик своїми ямочками.
– На, візьми на спомин, – Валерко вийняв з кишені шортів невеличку рожеву мушлю равлика, яку виловив у річці ще вчора, і подав її хлопчикові.
– Спасибі, – відповів той і взяв подарунок.
– Ти де живеш?
– Та ген там, – малюк махнув рукою кудись за дерева.
– А завтра ти ще сюди прийдеш?
– Обов’язково!
Але він не прийшов – ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень. Більше Валерко не бачив Сергійка ніколи. Час, проведений з хлопчиком, промайнув перед ним, як чарівна казка, і розвіявся, мов дивний сон. Про все це Валерко згадав тепер з легким світлим смутком у душі, думаючи про Каріка, якому щойно подарував гроші. Не те щоб маленький староста був чимось похожий на Сергійка – ні, між ними не було нічого спільного ні в зовнішньому вигляді, ні в чому іншому, одначе... одначе щось усе-таки було. Було таке ж саме піднесене почуття радості спілкування з дитиною – почуття, від якого хотілося одночасно і співати, і сміятися, і плакати. А іще Валерко раптом згадав, що в одного його колишнього однокласника саме у четвертому «А» молодший брат Васюк учиться, так що можна буде з допомогою цього Васюка деякі довідки про Каріка навести... «Тільки навіщо мені ці довідки? – стямився Валерко, спіймавши себе на цій думці. – Яка мені, власне кажучи, різниця, що за людина той невдаха староста! Гм... А просто цікаво! – відповів він сам собі і якось відразу розвеселився. – Цікаво, у чиї руки потрапив мій кровний червонець!»
Відімкнувши двері ключем і ввійшовши до своєї квартири, Валерко відразу ж почув голос батька, що долинав з ванної. Батько великою щіткою для одягу чистив свою брудну куртку, фальшиво співав про водолаза з Комарова і час від часу напівголосно посилав когось до дідька, до дідькової мами, а то й у інші не дуже далекі місця.
– Привіт, – сказав Валерко, заглянувши до ванної.
– Привіт, – озвався батько, повернувшись до нього всім своїм масивним тілом, що заповняло собою майже всю крихітну кімнатку. – На недельку до второ-ого я уеду в Комаро-ово... та-ра-ра-ра... мур-мур-мур...
– Знову ти на роботу не пішов... – промовив Валерко сумно.
– Ну, не пішов... Треба ж мені як слід просохнути!
– Виженуть тебе коли-небудь...
– Е–е, любий мій синку, я на такій роботі, з якої не виганяють. Слюсарі-сантехники, щоб ти знав, у Радянському Союзі найпривілейованіший клас. Їм і працювати можна всього два дні на тиждень, і випивати, і гроші одержувати за повною програмою та ще й з гаком. Січеш?
– Січу. От ти й випиваєш потроху...
– А що, я вчора був порося? – батько підвів на хлопця своє сіре неголене обличчя.
– Ще б пак... Давно ти так не напивавсь.
– Це ми з Борисом трішки того... перебрали, – зітхнув батько. – День народження в нього, розумієш?
– Розумію. Знаєш, тату, я той червонець, що ти мені нещодавно дав, у школі одному хлопчакові подарував.
– Ну, подарував і подарував – твоє діло. Чого ти мені про це розповідаєш? Тобі дано, тобі й розпоряджатися. Ось я, наприклад, як своєю зарплатою розпоряджуся, так і житиму цілий місяць. А ти що, гірший? Ти вже дорослий, свою голову на плечах маєш, от і думай нею.
– Я просто хотів, щоб ти знав.
– А навіщо мені знати? От мати приїде, перед нею й звітуватимешся.
Валерко кивнув і, зітхнувши, пішов перевдягатися.
 
Рейтинг: 0 10 просмотров
Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Популярная проза за месяц
139
118
109
Осень-чародейка 29 октября 2018 (Анна Гирик)
100
95
93
Я не верю 26 октября 2018 (Сергей Гридин)
89
88
82
80
78
75
72
71
71
67
Ноябрь 1 ноября 2018 (Галина Карташова)
65
65
64
64
64
61
60
57
А ЗНАЕШЬ... 26 октября 2018 (Рената Юрьева)
57
55
54
48
45
45